«Шахтоємці» стали психологічною реабілітацією після невдалої книжки. В моїй книжковій скарбничці завжди знайдуться твори-ліки, як ті ж два романи Жослін Сосьє, читання яких відповідає слову «поглинання». Жадібне і нетерпеливе, як пиття води в спекотний день. І я радію, що частина дня – це дорога, тобто час, коли хтось інший пильнує, а я дістаю паперову чи електронну книжку. Якби не такий ритм, то коли ж читати? Вирости дитям книги – ще той хрест, важкий, але не масою, а нескінченністю книжкового всесвіту: скільки не читай, письменники сильніші. Вони пишуть і видають швидше, ніж ми все це споживаємо. І, на щастя, в ХХІ столітті читати не дорого (якщо, звісно, не заходити до книгарні з грошима на рахунку). Дочитавши попередній роман мадам Сосьє, я три місяці тримав «Шахтоємців» у черзі на випадок невдалої книжки. Діждав. Як враження? Ну, якщо роман «Дощило птахами» викликав сильний емоційний сплеск, то цей його потроїв і довів невипадковість успіху канадської письменниці. Гострота обох великих робіт і інтрига, збережена наостанок – її фірмовий знак. Недарма результати творчої роботи легко долають кордони північно-американської країни, поширюючись світом. Звичайно ж, першим ділом у Франції, а також завдяки перекладам різними мовами і в інших країнах. Для нас переписав українською чи не найкращий майстер своєї справи – Іван Рябчій. Список перекладеної ним франкомовної літератури – готова рекомендація для книгоманів. На даний момент в ньому близько тридцяти назв, третину з яких я вже читав. Всі вони – влучання в десяточку.

          «Шахтоємці» - сімейна сага, розписана від імені кількох осіб, братів і сестер великої родини Кардиналів. Кардинали, щоб було зрозуміло, не церковний сан, а спільне прізвище батька, матері і двадцяти однієї дитини. Уявляєте щоденний двіж в їхньому будинку? Я не уявляю. Навіть читаючи про них, про таку зграю нащадків на одиницю площі, на квадратні дециметри шаф і столів, на кубічні метри кімнат і сантиметри пральної машини, на об’єм мисок і баняків – ні, не уявляю. Для мене, одинака, тато і мати цілком належали мені. Як то в родині, де кожен щось проговорює, хтось менший галасує, шукає пару шкарбунів, а взуття вистачає не на всіх? І одягу теж. І навіть місця перед телевізором дістаються кому? Звісно, сильнішим. А батьківська увага є рідкісним явищем, тому сприймається з релігійним благоговінням. То Кардинали і є шахтоємцями? В якомусь сенсі. Патріарх сім’ї, знайшовши цинкові поклади в горах, спричинив розвиток цілого міста, однак спритна така канадська компанія, прибрала до рук управління шахтою, розплатившись з геологом цінними паперами. А далі історія чимось нагадує лихі дев’яності в Україні. Це тло, на якому розгортаються події і минає життя клану Кардиналів. Велика сім’я, не монетизувавши батьківську славу піонера цинкової промисловості, має аж надлишковий людський ресурс. За винятком батьків, оті двадцять з хвостиком ротів і утворили зграю, еее, місцевих авторитетів, мати справу з якими наврядчи хто хотів. Маленький світ провінційного містечка ділився на дві частини: Кардинали і всі інші. Всередині зграї також існували неписані порядки. Наявність дівчат між хлоп’ячою більшістю не робила зграю слабкішою. Коли виникала потреба винести мозок співгромадянам, то навішати могли і бой-скаути, і гьорл-скаутши, тільки перетни дорогу перед Кардиналами. Піком тріумфу родини став переламний момент, коли шахту через економічні проблеми закрили і містечко спорожніло. Тоді вся його територія фактично перетворилася на вотчину юних кардинальчиків.

          Але й це не головне. Почергово від імені синів або дочок родини ми дізнаємося про таємницю клану, який так чи інакше тримався купи, хоч і мав непрості стосунки всередині себе. Виявляється, в певний період історії, коли батько, вже в покинутій шахті, не дуже легально знайшов золоту жилу. Колишні власники якоюсь чуйкою вловили можливість нової авантюри і розраховували вдихнути життя в колишню власність, знову ж, на правах розпорядників. Сімейству Кардиналів загрожували величезні неприємності. Потрібно було замітати сліди незаконного золотовидобування, адже шахтоємцями вони могли залишатися тільки самі для себе і дехто, хто не носив прізвище Кардинал, не відмовили би собі в задоволенні помститися зграї. В результаті розвитку подій сім’я трагічно втратила одну з дівчат. Не тільки для некардиналів, а й для самих членів родини довгий час таємниці, пов’язані із загибеллю сестри, залишалися нерозкритими. Все стає зрозумілим буквально на останніх сторінках роману. Спосіб, в який Жослін Сосьє передає спогади братів і сестер, їхні діалоги, стиль існування великої родини – зразок письменницької майстерності. В психологічній драмі вона поступово висвітлює грані в стосунках між членами родини і якщо уважно слідкувати за сюжетом, вони стають цінними фрагментами цілісної мозаїки, побачити яку можна тільки дочитавши роман до останньої сторінки. Він є найкращим зразком сучасної канадської літератури. Колись вона стане класикою ХХІ століття.