Ще та ящірка

Значить, згадуєм: в першій книзі наш малий щезник Монмарі тільки розкачувався і показував, як працює магічний кримінальний розшук у Крисьбурзі. Тепер же, в «Драконі-перевертні», Павло Дима тупо викидає його із зони комфорту на максималках. Забудь про зручне розслідування у знайомому місті. Тут у гру вступають самі древні боги, яким, очевидно, стало нудно, і вони вирішили зробити з життя порядного сойця суцільний екстрим-тур. Його кидають по всьому Зірковому протекторату: Монмарі буквально відморожує собі все в снігах, місить болото в непролазних джунглях і навіть вписується у двіж до войовничих скіфів, вивчаючи їхні жорсткі звичаї. І все це заради однієї мети - вистежити дракона-перевертня, який об'єктивно вважається найбільш хитрим, токсичним і невловним створінням у всьому всесвіті.
Ця частина - це вже не просто детектив, це лютий пригодницький хардкор. Дракон тут - це тобі не класична луската ящірка з казок, яка тупо палить села і краде принцес. Це геніальний маніпулятор, який постійно змінює обличчя, підкидає фейкові сліди і грає з нашим слідчим у такі багаторівневі кішки-мишки, що в тебе просто плавиться кукуха від кількості плот-твістів. Дима дуже грамотно розширює лор свого всесвіту, показуючи інші світи та культури, і робить це без занудних лекцій на десять сторінок. Текст несеться на такій швидкості, що ти не встигаєш перевести подих. Монмарі доводиться витискати зі свого інтелекту абсолютний максимум, бо груба сила проти цієї тварюки тупо не працює. Це ідеальний сиквел, який бере все найкраще з першої книги і множить це на масштабну подорож та тотальну параною.