Смерть - це просто сімейний бізнес

Слухай, смерть - це не завжди пафос, чорні стрічки і скорботні промови. Іноді це просто сімейний бізнес. Рутина, де тхне вологою землею, лаком і свіжоструганими дошками.
Уяви собі цей світ: постійна сіра мряка, дощ, що в'їдається в бруківку, і похоронне бюро Вейлів. Саме тут, серед трун і похоронних вінків, живе Віолета. Їй би, за законами того лицемірного часу, сидіти в корсеті, вишивати хрестиком і чекати на вдалу партію. Але її тягне до іншого. Вона хоче перейняти батьківську справу. Для неї мерці - це не містика, а клієнти. Тільки от суспільство має свої правила: дівчатам на цвинтарі з лопатою і лупою не місце. Цей світ глухий, маскулінний і страшенно консервативний.

Аж тут система дає збій. Ховають місцевого хлопця, Олівера. Усе ніби за протоколом: яма, земля, тиша. Але Віолета, яка з дитинства вміє читати поміж цвинтарних рядків, нутром відчуває - у цьому рівнянні щось фатально не сходиться. Мертві зазвичай мовчать, але тут сама могила ніби кричить про те, що сталася якась лажа.
Дорослі, звісно, сліпі. Поліція відмахується від дівчиська, як від набридливої мухи. Всім зручно, щоб мертві залишалися мертвими, а таємниці - закопаними. Тому Віолеті не залишається нічого іншого, як взяти свого пса і самій лізти в цю багнюку.

Клеверлі формально написала історію для підлітків. Але вона запакувала її в таку густу, сиру готику, що від неї буквально ломить кістки. Ти читаєш і відчуваєш, як холодний туман заповзає тобі за комір. Тут немає пластикових декорацій - є брудні лопати, брехливі дорослі і дівчинка, яка намагається докопатися до правди в місті, де всі звикли ховати кінці в землю.
Чим закінчиться ця нелегальна ексгумація секретів - я мовчу. Ніяких розкопаних фіналів. Але попереджаю: це текст про те, що іноді живі брешуть так переконливо, що єдиний спосіб знайти істину - це спуститися в склеп.