Суддя, кат і передчуття гільйотини

Якщо Ніколя Ле Фльок у нас був таким собі «дипломатом із пістолем», то головний герой Борроме - Габріель де Пон-Бріан - це людина закону в самому епіцентрі хаосу. На дворі кінець XVIII століття, влада Людовіка XVI тріщить по швах, а в Парижі починають знаходити тіла, розставлені в дивних, майже театральних позах. Габріелю, як королівському судді, треба не просто знайти вбивцю, а зробити це в місті, яке вже починає точити ножі для майбутньої революції.

Це те, чого мені часто не вистачає в історичних книгах. Борроме показує не просто пригоди, а роботу судової машини того часу. Всі ці прево, судові палати, конфлікт між королівським правом і церковними забобонами - це виписано з такою фанатичною точністю, що ти буквально шкірою відчуваєш вагу тієї самої «червоної мантії». Це важка праця, а не прогулянка Версалем.
Якщо Паро грався в «галантне століття», то Борроме б’є в морду реалізмом. Тут вбивства жорстокі, ритуальні й по-справжньому страшні. Автор не закриває камеру, коли починається розтин чи катування - він змушує вас дивитися на те, як низько може впасти людина.
Книга просякнута тривогою. Ви знаєте, що скоро Бастилія впаде, що цей світ приречений, і це додає кожній дії героя особливого фаталізму. Він намагається встановити закон там, де завтра закону не буде взагалі.

Правда місцями система дає збій. Борроме іноді так захоплюється ієрархією тогочасних судів і посад, що ти починаєш плутатися: хто кому підпорядковується і чому цей конкретний клерк такий важливий. Якщо відволіктися на хвилину, можна загубити нитку того, хто саме зараз намагається вставити герою палиці в колеса.
Іноді ритуальність вбивств здається занадто «кіношною». Здається, що вбивця витрачає забагато часу на постановку сцени, що в умовах реального Парижа того часу виглядає як фантастика. Це ефектно, але трохи підриває довіру до реалістичності розслідування.
Габріель де Пон-Бріан - персонаж складний, але дуже закритий. Йому іноді важко співпереживати, бо він настільки відданий букві закону, що часом здається частиною того самого іржавого механізму, який він намагається полагодити. Йому бракує того людського «вогнику», щоб стати справді рідним для читача.