СИЛА ЖИТТЄВИХ ІСТИН У КНИЗІ ЛЮДМИЛИ ЛИТВИНЧУК "ГОЛУБИНА ТРАПЕЗА" (РІВНЕ, 2008)

Люблю читати чисті книги, в яких кожне слово є цілющим ковтком для спраглої душі. Такою стала для мене книга Людмили Литвинчук “Голубина трапеза”(Рівне, 2008). Хронологічно викладена у стилі щоденникових записів, вона вражає глибиною життєвих істин, непідробною добротою, що струменить поміж рядків і в них. Так-так, я не обмовилась. Книги, як і люди, бувають добрими і злими, бувають відвертими і замкнутими з душею різних гатунків – сонячно-променистою і відштовхуюче-холодною. У книзі “Голубина трапеза” і спалахи відчаю, і горе, і душевні стихії непорозумінь із собою та світом, і гіркі хвилини самотності, і радісні миті спілкування з природою – все сходиться на одному шляху, що веде до Бога і щирої віри у добрі помисли і сподівання. “Слухаю по радіо про Бетховена. “Душа не одразу звикає до страждань і, позбавлена радості, вона змушена створювати її”. Боже, навчи мене радість творити в безодні скорботи...(9.01.1983р.)”. Добра душа авторки, глибоко патріотична в своїх переконаннях, безумовно, не обминає у помислах і політичної прірви, над якою повисла наша держава, тонко вловлює пульс її політичного життя, з усіма його провалами і вадами. “Коли я дивлюсь на трибунно-горлаючих “вболівальників” за народ, то спадають на згадку слова індійського поета і філософа Вівекананди: “Ви, котрі вважаєте себе патріотами, ви, котрі вважаєте себе реформаторами, чи відчуваєте ви в биттях вашого серця, що мільйони нащадків богів і мудреців стали близькими до худоби?.. Чи відчуваєте ви, що невігластво простягається над країною, як темна хмара?.. Чи втрачаєте ви від цього сон? Чи відчуваєте ви себе на грані божевілля?.. Ось перший крок, щоб стати патріотом”. Якщо люди вимагають тільки їжі, тепла і видовищ, то вони дійсно наблизилися до худоби... А доля Вітчизни, як відомо, залежить від морального стану народу”. Фрагменти з листів Валерія Герасимчука, Миколи Пшеничного, Валентина Бендюга проросли у книзі щемними спогадами авторки про долю непересічних людей в духовно обділеному світі. “З листа М.Пшеничного (від 19.11.89р. Київ, вокзал): “От і все, Людмило, - поховали ми сьогодні Василя Стуса у рідній землі, припорошеній радіоактивним снігом, і всі ми трохи посивіли цього дня, а Україна ще скорботніше закусила (до зойку, до калинового стогону) свої білокрівні вуста...”. Історія і духовність сплелися воєдино і, зібрані в пучок щирих емоцій, витворюють благодатну ауру, що вихлюпується глибоко зворушливими сплесками в океані чутливої душі авторки. “Сьогодні святкується ще одна велика дата – 750 річчя Лаври... Серце переповнюється любов’ю до УКРАЇНИ, коли під склепінням цього неповторного Свято-Успенського собору на Почаївській горі звучить Дума “Ой зійшла зоря вечорова”... Вона звучить, як національний духовний гімн. Як велика, всенародна похвала Богородиці. Як попередження всім, хто так чи інакше зазіхає на нашу благословенну землю, що сама Цариця Небесна тримає її під своїм амофором... Який заряд віри, волі, духу! Яка готовність до самопожертви заради своєї православної Батьківщини!..” У своїй книзі Людмила Литвинчук щиро закликає до справжнього милосердя, до віри в добро, яке, хоч і ходить одними стежками зі злом, однак по інший від нього бік – світлий і сонячний. А щоб вільно орієнтуватися на життєвих стежках і вміти правильно вибрати той світлий бік, добра від природи людина просить у Бога “ПРОЗРІННЯ кожному осліпленому...”. “Сьогодні на Козацьких могилах поет Микола Руцький подарував мені свою першу збірку поезій “Куди ідеш”, де є такі правильні слова: “Ми запалили світло, та від нього не стало видніше. Лише сяйво нам сліпить очі...” Боже, подаруй ПРОЗРІННЯ кожному осліпленому...”. В “Голубиній трапезі” знаходять місце і роздуми про життєві парадокси, на які, здавалось би, пересічний перехожий не звернув би уваги. А от прозірливе око митця тонко виловлює їх, фіксуючи словесними образками на художній палітрі духовних реліквій – книг. “Жорстокий парадокс – мала дитина годує своїх 30-літніх батьків-п’яниць. Хто з нього виросте, з цього, ображеного на все життя, хлопчика? У нього знищено дитинство, знищено безсоромністю і безжалісністю власних батьків. О, як важко, щоразу проходячи цими сходами, дивитися у ці дорослі дитячі очі! І на цю жебрацьку тарілочку, затиснуту у дитячій руці... Сказано ж: “Не діти повинні збирати маєток для батьків, але батьки для дітей.” Кожним рядком, кожним словом Людмила Литвинчук намагається співставити сучасний світ, його моральні цінності, його критерії і норми життя з біблійними істинами, і думки біблійних пророків співзвучні з духовним світом митця. Тісний зв’язок з природою – це чи не єдине, що не викликає ніяких суперечок про вічні цінності в душі авторки. Саме роздуми про зв’язок людини з природою, про одухотвореність і благодатне зцілення, яке навіюють перші весняні квіти проліски, про вічність, що “зачаровує п’янким фіолетом материнки і білизною деревію”, про “дерева-мученики”, в яких “від болю всихає серцевина”, авторка ставить нарівні з роздумами про Бога і про ті духовні цінності, що сходять на землю з Його доброї волі. Однак занепокоєна душа небезпідставно промовляє: “Чи пошле Господь коли-небудь і нам, українцям, таку владу, яка любила б, шанувала б і берегла б Природу?..” І оптимістично, з надією і вірою відповідає: “Хочеться вірити: допоки будуть у цьому світі душі, які прагнутимуть до чистих джерел, доти будуть і джерела...”. Після прочитання цієї зворушливої, правдивої, досконалої в своїй художній вивершеності книги, хочеться побажати Людмилі Литвинчук, аби її зболена душа й надалі залишалась тим чистим джерелом, торкнувшись якого, кожен читач відчув його цілющу енергію і силу. Силу думок і помислів. Силу добра і любові. Силу життєвих істин, що очищають від фальші і, мов нитка Аріадни, допомагають віднайти шлях, усіяний духовними перлами.