Моя сьогоднішня розповідь буде про книжку з дуже красивою і романтичною назвою «Та, що ламає вітер». Хоч, забігаючи наперед, мушу визнати, що романтики в книжці зовсім трішечки, здебільшого вона просякнута страхом, болем та тривогою. Але про це згодом. Написала книжку знана українська письменниця Надія Гуменюк, а видало Видавництво "КСД".
Сюжетна зав’язка роману розгортається у післявоєнні роки. Після закінчення педагогічної школи на Полтавщині сімнадцятирічна Настя Черешниченко потрапляє на роботу у волинське село Ягодинець. Ці терени зовсім недавно потрапили під окупацію СРСР і нова влада встановлює тут свої закони, зазвичай каральними методами. Багато родин депортовано до далекого Сибіру, а ті що залишилися, мусять вступати до колгоспів, щоб убезпечити свої родини від репресій. Ті, хто ніяк не зміг змиритися з такою долею, подалися в ліси і стали до лав УПА.
Та, попри все, молоду вчительку прийняли в селі привітно. Дали помешкання поряд зі школою у флігелі колишнього панського маєтку. Допомагали всім, щоб підготувати школу до початку навчального року. І з першого вересня Настя приступила до праці. І, можливо, в цій історії не було б нічого особливого (бо ж сотні молодих вчительок з великої України були скеровані в ці роки на «визволені» землі Волині, Галичини чи Буковини), якби не сталося в Ягодинці те, що кардинально змінило долі багатьох людей. А причиною цьому стало кохання. У молоду вчительку закохалося зразу двоє чоловіків: не надто благонадійний (на думку влади) мешканець села Роман Соколяк і капітан служби безпеки Вадим Круглов. І хоч дівчині припав до серця щирий сільський хлопець, та чи міг він перемогти у цьому протистоянні людину, що мала владу вершити долі інших. Тож драма, яка розгорілася тоді в Ягодинці, мала складне продовження. І саме про це розповіла нам у своєму романі Надія Гуменюк.
На превеликий жаль історія українського народу - це тернистий шлях зрошений слізьми, потом і кров’ю. Особливо багато важких випробувань припало на буремне двадцяте століття. І всі ці трагічні події стали тлом для розгортання сюжету роману «Та, що ламає вітер». Бо, в цілому, це родинна сага довжиною у майже століття. Адже, змальовуючи долі своїх головних героїв, авторка показує родовід кожного з них. А там вже відображений весь спектр подій, які відбувалися в Україні впродовж століття. Вони пролітають перед нами, як на стрічці старої кінохроніки. І більшість з них викликають сумні та тривожні емоції. Історія роду у кожного з трьох головних персонажів різна, але життєвих трагедій не бракує ані у родині Насті, що походить з Полтавщини, ані у волинській родині Романа, ні навіть у родині Круглова, коріння якої на півдні України.
Так склалася доля наших героїв, що велика частина їхнього життя пройшла поза Україною. Не з власної волі опинилися вони на безмежних просторах Сибіру, Зауралля та далекої Півночі. Суворі природні умови примножили всі біди і страждання, що випали на їхню долю. Осмислюючи це мені в голову прийшли думки, які наче і не мають прямого стосунку до книжки, але все ж я їх висловлю. Впродовж цього буремного століття не один мільйон українців було депортовано до Сибіру чи кинуто в табори каральної системи ГУЛАГу. Значна частина тих, кому вдалося вижити у цих нелюдських умовах, вже ніколи не повернулася до рідного краю, а осіла на безмежних просторах Росії, створюючи там свою маленьку Україну. Потім уже в шістдесяті-сімдесяті роки до них доєдналися ті, які їхали, як казали «за довгим рублем», на видобуток нафти, газу та інших багатств земних надр. Тож виникає логічне запитання, де ж поділися нащадки тих українців? Чому сьогодні, коли Росія затіяла проти нас страшну війну на тотальне знищення, вони всі мовчать? Чому в них не прокинувся той український ген, ген волі та помсти за заподіяне їхнім предкам. Невже вони тотально асимілювалися в це збочене російське суспільство і цілком забули чиїх вони батьків діти? Виглядає, що таки так. І це викликає біль та сум.
Та повернемося до нашої книжки. Окрім історичної складової, в ній є ще один дуже важливий аспект, на який я хочу звернути увагу. Це проблема аб‘юзивних стосунків. Авторка змалювала їх дуже виразно. Бо те, що одна сторона цих стосунків вважала великою любов, насправді було проявом насилля, жорстокості і тиранії. Ця проблема існує поза часом і історичними реаліями, але жорстокість сімейної тиранії підсилена жорстокістю життєвих обставин, виглядає абсолютним злом.
Мені дуже подобаються твори Надії Гуменюк і роман «Та, що ламає вітер» не став винятком. Відзначу, правда, що за стилем викладення він трохи відрізняється від попередніх, прочитаних мною. Він не гірший і не кращий, просто трохи інший. Я б сказала більш надривний. Але в цьому і проявляється майстерність автора, щоб пропонувати читачеві кожен раз щось особливе і неповторне. Надія Гуменюк створила цікавий соціально-психологічний твір, який допоможе читачеві пригадати історичні віхи болючого і складного двадцятого століття. Але головна ідея, яку доносить нам авторка - це всепереможна сила любові. Бо саме величезна любов допомогла героям роману вижити попри всі випробування. І це той орієнтир, на який варто завжди звірятися.