На початку поеми автор радить дівчатам-українкам не закохуватися у москалів, «Бо москалі — чужі люде. Роблять лихо з вами». Москалі були солдатами царського війська. Оскільки ці чоловіки не мали постійного місця проживання, то надіятися на хороші і довгі стосунки з ними не доводилося.

Та Катерина закохалася у москалика усім серцем. Не могла вона дочекатися пізнього вечора, коли втікала до нього на зустрічі. І цілувала його, і обіймала…

Та служба покликала чоловіка до Туреччини, а молода дівчина, про яку вже пішла нехороша чутка селом, залишалася сама. Москаль дав їй обіцянку, що після походу візьме її за дружину. Вона йому вірила.

Через певний час вона зрозуміла, що важка. Від людського ока не можна нічого втаїти, тож з неї вже всі глузували. Дівчина намагалася не приймати всі образи близько до серця. Вона дуже сумувала за коханим, кожного ранку сподівалася, що саме цього дня він по неї приїде, і закінчиться все її горе.

Минуло ще шість місяців, і Катерина стала матір’ю. Тепер у неї був син. Люди стали ще більш жорстокими до неї та до її дитяти. Не минали гострі язики і вколоти словом її матір та батька.

Автор співчуває дівчині, жаліє її та лає її безталанність.

Катерина бере дитя та йде з ним у сад, де раніше стрічалася з його батьком. З пам’яті один за одним випливають образи з минулого. Вона лає свою погану долю.

Людський глум не меншав. Їй було дуже гірко від того, що не було кому за неї заступитися. Вона згадувала свого Іванка і гірко плакала — якби він був поруч, то ніхто б не міг про неї погано говорити. Але, у той же час, їй було невідомо, чи є він ще на білому світі, чи, може, загинув від руки ворога. А, може, й зовсім думати він про неї забув, хоч і ходить по цій землі. Чи іншу він тепер цілує та обіймає…

Військо, у якому ніс службу її Іван, уже вертало додому, проте шлях їхній цього разу не проліг через це село.

II

Журба накрила голову старого батька Катерини. Мати від сорому теж не знала, куди себе подіти, тож промовляла доньці:

«Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками.
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати».

З материнських очей капають сльози — їй шкода, що вона ростила свою донечку, мов найдорожчий скарб, а та їй «віддячила», осоромивши на весь світ. Не може мати вчинити по-іншому і виганяє дівчину. Катерина — єдина дитина, і батьки без неї — сироти, але, не зважаючи на це, ненька дає благословення Катерині на довгий шлях і, не витримавши такого горя та пережитої нервової напруги, втрачає свідомість.

Не без батькового втручання, жінки швидше прощаються. Беручи на руки немовля, жінка просить у батьків простити її та йде надвір.

Не змогла вирушити у путь Катерина, доки не відвідає той садок, де бігала вона маленька, і де стрічалася з тим, хто згубив її. Там вона на мить забувається у молитві, а потім загортає у вузлик та бере із собою жменьку землі.
І, хоча покритка вже покинула рідну землю, людські язики ще довго патякали про неї. Та для Катерини тепер це вже не мало ніякого значення. Вона йшла, ніжно пригортаючи маленького сина.

Далі поему продовжує ліричний відступ, у якому ведеться роздум про те, з якої причини людина може зобижати іншу людину. Не всі, хто має багатство мають гарне життя, але хто ж у цьому зізнається? Тож автором зроблене зауваження про те, що краще не мати грошей та жити за велінням серця, мати свободу.

ІІІ
Настає ніч, у всіх хатах сплять, здається, все навколо спить, а Катерина тулиться у якомусь закутку із малим сином. Нікому вони непотрібні. Ні в кого немає до них жалю.

Тим часом з вуст оповідача ми дізнаємося про шлях до Московії. Він знає його, він ним ходив, але не відає, чи треба про нього розповідати, бо у ньому вміщалося стільки жаху, що це видиво може тоді приходити у кошмарах.

Вже за плечима Катерини лишився Київ, коли їй навздогін їхали чумаки. Чоловікам спало на думку, що ця молодичка — змучена, брудна та дуже вбого вбрана, з палицею та дитинчам у руках, ходила на прощу.

У них жінка спитала про дорогу до Московії, а потім, наважившись, просила у чоловіків милостиню. Не простим було це рішення, бо великий сором просити, але дитина мала щось їсти. За подані гроші Катерина розжилася медяником, яким нагодувала свою малечу.

Знову з вуст автора злітає та ж думка, що й на початку тексту про те, що треба берегти свою честь, щоб не треба було потім, як Катерині «москаля шукати».

Багато горя зазнала Катерина у довгій мандрівці, та ніколи не заплакала при людях, бо ніхто не здатен її пожаліти.

Час минав, і вже зимова пора стала на порозі. Благеньке вбрання у покритки та ще й зношене. Одного разу стрілися їй москалі, вони, звісно, не були кращими від інших людей і теж намагалися її зачепити лихими словами. Вона не зважала, тільки запитувала про свого Івана, мовляв, шукає його, аби він взяв сина, а вона, хай навіть умре.

Завила завірюха у полі, а там стоїть Катерина і тримає на руках дитя. Немає їй де сховатися, куди податися. Біля лісу уздріла безталанна курінець і рушила туди, аби запитатися переночувати. Поки йшла, думки про долю її сина роїлися в голові. Що ж буде з її малим Іванком, якщо вона помре? Певно, що із псами йому доведеться спати, на вулиці. Навіть, цуценя-сирота не таке нещасне, як буде її син, бо у нього ніхто не питає про матір, а на Івасика казатимуть «байстрюк».

IV
Пожаліли Катерину і прихистили у карбівничого, себто у лісника. Віхола розгулялася на славу. Від снігу не було видно ні неба, ні землі. Замерз ставочок, що був у лісі. Одиноко тільки ополонка чорніла на кризі, бо звідти береться вода. Лісник був вирушив, щоб пройтися лісом, чи все добре, коли мерщій знову зайшов до хати та повідомив Катерину, що їдуть солдати. Стрімголов помчала жінка, навіть свитку на плечі не накинула. І побачила серед інших москаликів офіцера — того, кого вона шукала, хто занапастив її і кого кохала. Та не звернув на неї уваги чоловік, поки не схопила вона його за стремено та не сказала, що це ж вона — його люба, Катрусенька. Та він був невблаганний і наказав своїм солдатам забрати її від нього. Тоді Катерина почала його просити прийняти сина, нехай і без неї. Стрімголов помчала Катерина до хати по Івасика, та не ждав її офіцер, уже пройшов повз. Солдати все йшли та йшли. Катерина слізно умовляла їх узяти її хлопчика та віддати Йванові, та ніхто на те не зважав. Тоді вона лишила дитину на дорозі й мовила, що теж його кине, якщо зміг кинути батько, а сама метнулася до ставка, у якому і зникла в ополонці.

Сім’я лісника почула, що дитина плаче, а москалі проходили біля неї та, навіть не поглянувши, йшли собі далі.

V
Сліпого Кобзаря та хлопчика-поводиря побачили пан з панею, що проїздили повз. Жінка була замилована красою малого, як і всі перехожі, подала йому гроші, а чоловік, упізнавши свого рідного сина, відвернув голову вбік.

Каретою з трьома парами коней рушили пани далі, а хлопець зі старим порахували подання, прочитали молитву та пішли собі далі…