Три ключі, багато трупів і естетика 90-х

Сюжет стартує за безвідмовною класикою жанру: хлопець на прізвисько Хоп (звучить як позивний для таксиста, але менше з тим) береться за максимально просту, здавалося б, підробітку. Треба посидіти в порожньому старому будинку, дочекатися якусь незнайому жінку і віддати їй зв'язку з трьох ключів. Усе. Легкі гроші. Але, звісно ж, замість жінки на горизонті з'являються дуже серйозні проблеми. Свідків починають зачищати, кулі вже свистять над головою, і Хопу не залишається нічого іншого, окрім як самому стати слідчим, щоб просто не перетворитися на черговий «висяк» у морзі.

Знаєте, це та сама література, яку кидаєш у сумку перед довгою поїздкою. Сидиш у вагоні чи автобусі, за вікном миготять пейзажі, а ти проковтуєш сторінку за сторінкою. Тут немає складних конструкцій, які вимагають тиші й глибокого аналізу - це концентрований адреналін. Динаміка така, що ти просто не встигаєш занудьгувати.
Це величезний плюс! Автори не намагаються вдавати з себе інтелектуалів і не ліплять псевдоглибоких драм. Це жорсткий детективний бойовик, який чесно виконує свою функцію: тримає в напрузі і дає мозку відключитися від реальності.
Він не супермен із коміксів і не геніальний слідчий. Він звичайний мужик, який опинився в глибокій... халепі. І його головна мотивація - тупо вижити - виглядає максимально життєво та переконливо.

З мінусів. Мова твору часом відверто простувата. Ну й іноді персонажі говорять такими собі заїждженими штампами з кримінальної хроніки. «Хоп» - це не той детектив, який залишить після себе глибокий післясмак чи змусить вас шукати приховані сенси. Це література суто для розваги і дії.