Тигролови (Багряний) скорочено

4.714285
Середня: 4.7 (7 оцінок)

У напрямку сходу рухався дракон. Він дихав полум’ям та випускав дим. Це був потяг, який у тісних-претісних вагонах, у нелюдських умовах, відправляв людей-арештантів на каторгу. Це був спеціальний ешелон. І у ньому їхав «особливо небезпечний» в’язень на ім’я Григорій Многогрішний. Дракон навіть інколи спинявся, спеціально для того, аби головний наглядач переконався у тому, що Григорій на місці. Та він зміг, попри все, вирватися із клітки. Коли ешелон прибув на кінцеву зупинку — його вже не було. Наглядач лютував, а декілька сотень людей, яких примусово вивезли за межі Батьківщини, людей, які не чинили злочинів, проте їх карають, вони щиро пораділи за Григорія.

У цьому ж напрямку їхав «Тихоокеанський експрес №1». Він був зовсім не схожий на «дракона». Він випромінював блиск та комфорт. Та і пасажири у ньому були інакшими. Вони були щасливими, заможними та прямували на зустріч приходам, у казковий край — ельдорадо. Там можна було побачити уссурійських тигрів та знайти женьшень. Про це вони прочитали у книзі й вирішили побачити на власні очі. Серед цього життєрадісного люду їхав майор Медвин. Він відрізнявся від решти, у першу чергу своїм поглядом — на оточуючих він поглядав дещо зверхньо, надмірно, адже розумів, що будь-хто із них може рано чи пізно потрапити «під слідство». А там він буде вищим за них усіх. Але ці солодкі думки Медвина перебили неприємною звісткою — Григорій Многогрішний зник. Той Многогрішний, якого він намагався зламати два довгих роки: моральними та фізичними тортурами, всілякими муками, які тільки могли прийти на думку, але він не здався. Саме тому майор його не забув, бо стільки ж їх було, отих «під слідством», всіх не запам’ятаєш, але не його, такого не забути. Його засудили на чверть століття, а він… утік. Як він посмів?!!

Тим часом Григорій Многогрішний — ще юний чоловік, мчав, скільки на те вистачало його сили. Шлях його проходив крізь непривітну тайгу. Тіло уже не дуже слухалося від знесилення, тому Григорій шукав щось з’їсти, щоб відновити силу. Знаходив і коріння, і ягідки, а одного разу навіть забрав у білки горішки із дупла. Якщо по правді казати, то це було найгірше, що він вчинив за свій вік. Ні людей, ні їхніх слідів юнак не бачив у дикій тайзі. Єдине, що знайшов — ніж, покритий іржею, що валявся на березі ріки. Саме з цією «зброєю» Григорій без вагань вирішив обороняти від ведмедя мисливця, який гукав на поміч. Він вирятував людину. Але втома зрадила молоде тіло, і чоловік упав без свідомості.

Коли утікач повернувся до тями, то побачив, що він у хатині, українській хаті — такій, як він залишив удома. Виявилося, що урятований ним мисливець — дівчина Наталя. Вона дочка вихідців з України, які багато часу вже живуть у тайзі. Заробляють вони тим, що ловлять тигрів та продають їх живими. Вірніше, обмінюють на необхідні речі. Ці дикі місця вони освоїли давно. І жити тут можна: земля плодюча, якщо до неї прикласти працьовиту руку, річки багаті рибою, а навколо повно ягід та грибів. Тобто, якщо не бути лінивим, то можна жити дуже добре. А ще сім’я тигроловів нагадувала Григорієві його рідних — матір та сестру. Останню, до речі, теж звали Наталкою.

Сірки (таке вони мали прізвище) не були єдиними жителями тайги. Багато українців мешкають тут, але вони ніколи не забувають, звідки вони родом, тому їхні поселення мають українські назви — Київ, Полтавка, Чернігівка тощо.

Після того, як Многогрішний дещо окріп, його взяли із собою полювати. Здобиччю був олень. Його убивали заради рогів, проте далеко не для розваги. Річ у тому, що з них виготовляють лікарський засіб. Виявилося, що Григорій теж гарно стріляє, і він став запальним мисливцем. Під час спільного проживання та полювання хлопець полюбив Наталку, та й вона відчула до нього перше почуття, проте зізнатися ніхто із них не міг. Також він знайшов нового друга в образі сина Сірків — його тезки, якого називали Грицьком.

Хлопці восени жили на Сірковій заїмці, що була розташована далеченько від хати. Тут вони займалися риболовлею, полювали на качок та заготовлювали сіно. Все було добре, доки не сталася прикрість — Григорія укусила гадюка. Спершу справи були кепські, проте через чотири доби хлопець зміг подолати отруту. Їх навідала Наталка. Але, будучи занадто гордовитою, нічим не виказала своє занепокоєння.

Зимової пори Григорій разом із Сірками вів полювання на білок. Одного разу молодий мисливець виявив необачність і пішов до лісу, практично, не озброєний, без сірників, і потрапив на очі вепрам. Рятувався на дереві. Потім зліз і пішов. Якраз піднялася хуртовина, і хлопець заблукав. Втомившись, сів на пень і задрімав. На щастя, Наталка змогла його відшукати разом із псом. Саме той, лизнувши щоку хлопцеві, зумів його розбудити. Та непереливки не скінчилися. Тепер уже вдвох, хлопець та дівчина, не розуміли, куди треба йти, адже хуртовина сильнішала. Врешті, знайшовши прихисток у печері, вирішили там пересидіти негоду.

Наталка, втомившись, заснула, а Григорій її поцілував. Прокинувшись, дівчина почервоніла та втекла. Юнак же довго мучився через свій вчинок.

Дорога додому тривала рівно добу. Поспішали молоді люди додому без відпочинку, бо боялися не встигнути на Різдво. Свято відсвяткували, красиво та поетично, дотримуючись усіх обрядів та традицій.

Коли святки минули, Григорія та Грицька відправили із завданнями до Хабаровська — здати хутро, накупити набоїв, а також продовжити контракти. Їдучи потягом, вони зустрічають українців, що їдуть на заробітки. Поряд проїздив ешелон із репресованими з України. Григорій задумався. Потім їм стало відомо, що арешти дійшли вже й сюди.

Повернулися хлопці з подарунками для Наталки — гребінцями, парфумами та цукерками. Проте дівчина, як зазвичай, не оцінила їхнє старання.

Настав час для ловлі тигрів. Раніше Сірки ходили на лови ще з одним сином — Миколою, проте одного разу йому не судилося повернутися. Тепер на позицію загиблого юнака ставлять хороброго Григорія. Шлях мав бути довгим. Доводилося у деяких містах їхати верхи, в інших — йти на лижах. Посеред лісу побачили надпис: «Фійона Медвину привіт передавала». Звичайно, що Григорій пам’ятав свої страшні тортури та того, хто їх з ним чинив. Але не міг повірити, що саме той Медвин міг бути тут. Проте десь він колись чув про те, що у тайзі будувалися об’єкти військового призначення. Отже, може бути всяке…

Полювати на тигра, ще й залишити його живим — неабияка задача. Адже від поведінки кожного із мисливців напряму залежить здоров’я та життя усіх інших. Та тигра спіймали. У дерев’яній клітці, поставленій на лижі, «кота» взялися перевозити. При поверненні до табору, мисливці із здивуванням побачили, що у них вкрадено пляшку зі спиртом та хутро соболя. Всі зрозуміли, що це зробив чужинець. Григорій помітив частинку сигарети, що лежала неподалік. Піднявши її, він похолов, адже знав людину, яка палила саме такий вид сигарет. Він кинувся слідом і швидко наздогнав сани. На них було двоє людей-військових, одним з яких був Медвин. Не роздумуючи, Григорій Многогрішний пустив кулю у свого ката. На снігу чоловік залишив послання про те, що саме його слід вважати вбивцею, щоб ніхто не мав відповідати за злочин, що скоїв він.

Григорій розумів, що занапастив свою долю. Проте інакше чинити він не міг. І тут він побачив Наталку. Сказав їй, щоб тікала, щоб казала, що нічого не бачила. А він піде. Дівчина вперше залилася сльозами, мовляв, куди ж він? Де заховається? Хлопець розповів їй, що застрелив страшного звіра, під ударами якого ламалися кістки та відбивалися нутрощі живих людей. І його він катував. За що? За те, що він патріот, за те, що любить ту землю, де народився. Два довгих роки він терпів нелюдські муки, доки цей деспот запроторив його у божевільню. Та Григорій Многогрішний втік, але його зловили, як дикого звіра. І Медвин знову його катував. І його засудили на двадцять п’ять років. І він знову вирвався з клітки, з летючого дракона. І тут щастя йому усміхнулося, коли він потрапив до іншої України та до щирих, працьовитих та добрих Сірків. Наталка пригорнулася до нього, заплакала і палко-палко поцілувала. Потім вона дала йому в руки власну зброю та сказала, у якому напрямку йому слід іти та пішла.

Спершу Григорій хотів вирушати до Біробіджану відразу. Проте розумів, настільки він прив’язався до Сірків, як до рідних людей, а вони його полюбили, тож не зміг піти, не сказавши й слова.

Наталка все розповіла вдома. Старі Сірки не могли нічого до пуття робити — з голови не йшли думки про названого сина, що став рідним. Аж тут зайшов Григорій — гордий тигр, як про нього думав батько Наталки. Він опустився на коліна, прощаючись зі старою Сірчихою. Наталка зробилася блідою, мов стіна, поглянула в очі юнакові і все зрозуміла. Вибігла з кімнати. Повернулася дівчина інакшою: інакше одягненою, мов зібралася йти полювати, з рішучістю в очах. Вона підійшла до Григорія і, взявши його за руку, попросила у матері та батька благословення. Сірки їх благословили.

Трішки згодом на Маньчжурському кордоні сталася тривожна подія: два порушники кордону втікали від погоні. З ними був пес. Це був вірний Заливай. Зрозуміло, хто хотів перейти кордон непоміченим. І вони перейшли. Підпалили копу сіна та колоду, начинену патронами, і всі охоронці на шум помчали туди. А у них, Григорія та Наталки, з’явилася можливість перейти кордон.

Молода пара закохано дивилася одне на одного. Їм не треба було вже нічого приховувати. Вони прив’язали Заливаєві до нашийника послання для рідних і відправили його додому. Пес біг довго, встиг схуднути, проте зміг принести схвильованим батькам хорошу вісточку. Потім, трішки відновивши сили, вірний пес вирушив навздогін своїй господині. Надія на те, що він зможе її наздогнати слабка, проте, як казала Сірчиха «сміливі завжди отримують щастя».

Тим часом на першій сторінці усіх видань описували жорстоке убивство Медвина «бандою ворогів народу», яку очолив Григорій Многогрішний.

вгору
0 користувачів проголосувало.