У ЧОМУ НЕПОВТОРНІСТЬ ПОЕТА? (За збіркою Павла Рачка "Сонячне коло")

Кожен раз, беручи до рук нову книгу, над якою варто поміркувати, я не прагну шукати в ній якихось оковирностей – авторських вад чи недбалих проявів видавців. Навпаки, пристрасно визбирую золоті зерна художності, живу змістом та емоційною насиченістю книги. Не тому, що не помічаю недоліків (помічаю, і часто фіксую їх), а тому, що не хочу акцентувати на них увагу із певності, що і самому автору про них відомо. І ловлю себе на тому, що це уже відпрацьований стиль: манера підмічати тільки те, що варте високої оцінки, що позитивно впливає на читача. Напевно, це і є оте літературне кредо, яке виробляється з роками і є відбитком мистецького характеру. Схиляюсь до думки, що Література повинна не провокувати на погане, а пробуджувати позитивні якості в людині. У чому ж неповторність людини, що покликана бути Поетом? Безумовно, у її думках, вчинках, погляді, а ще – в умінні майстерно володіти Словом і донести до читача найістотніші, вихоплені із життя, миті, фрагменти, що пробуджують свідомість і тим пробудженням начебто очищають її. У Павла Рачка ця неповторність проглядається в бажанні “збирати каміння свого каяття”, Щоб промінь добра у душі не зачах, Щоб щезли навік негараздів примари, А мудрість і радість осяяли шлях... (“Збираю каміння...”, с.19). Простота слова, дохідливість думок – ось в чому сила поета у збірці “Сонячне коло”. Я не калічу думку й слово, В модерн не одягаю їх. І наша мова веселкова Лиш батьківська в піснях моїх. (“Я не калічу думку й слово”, с. 4). Привертає увагу образ криниці як символ історії, тих прадавніх джерел, які повинен шанувати кожен, хто не змалів душею, хто здатний своїм розумом осягнути і співставити сучасне. Поет, одухотворений працею, закликає сучасника не бути байдужим і прилучитись до хорошої справи: “крізь товщу намулу” знайти “той струмінь пречистий”, в якому “честь наша, вірність і славне минуле”. (“Копаю криницю”, с.6). Вмій вистояти і, не скоряючись перед “підступними бурями”, здолавши всілякі життєві “буревії”, будь мужнім. І навіть в найважчі години знаходь в собі сили випромінювати сонце, іти до людей з найщирішими помислами, - закликає поет у вірші “Була тут хата”, с.7. На диво всім, лиш яблуня одна У цьому пеклі чорнім уціліла. І, як колись, у буревій вона Не віддає на страту віти-крила. Поета манить “поля дивна тиша”, “юний вітровій, що в долю завітав”, “незгасне світло золотих ланів”. (“Цих асфальтівок сірий шум полишу”, с.8). Він щиро закликає радіти життю і жити так, щоб кожен день був святом. Бо, як не гірко, не пройдеш Ще раз шляхами втіх солодких. А те, що втратив, не знайдеш... (“Дні не ідуть, а дні летять”, с. 9). Умій долати життєві негаразди, образи, не дозволяй похмурому настрою загасити сонячні промені твого серця! До цього закликають рядки поезії “Коли не хочеться додому”, с.22. Здолай образу і крізь терни В чиєсь чекання повернись... “Сонячне коло”, як і душа поета, випромінює “світлі думи”, виграє сонцем любові й снаги. І не зважай, що сивина Торкнулася чола зрадливо... У нас в серцях живе весна, Дурманить душу нам і тіло. (“Мені, повір, не все одно”, с. 27). У циклі “Розмова з друзями” звучить мотив надії на здійснення найзаповітніших мрій. Подаруй мені, друже, надію, Сподівання ясні принеси. (“Подаруй мені, друже, надію”, с. 29). Привертають увагу у збірці однострофні поезії, які досить влучно передають глибину думок поета. Ця наша нестабільність вічна – За радощами йдуть жалі. Та тільки зараз щось незвичне – Хоч інший лоб, а ті ж граблі... (“Ця наша нестабільність вічна”, с.25). В окремих поезіях бринить легкий мотив смутку за молодими літами. Та молодість вже відбула Й мені вже на коня не сісти Без стремена і без сідла... (“Пасеться кінь на оболоні”, с. 33). Нема дороги вже назад З полону “бабиного” літа. (“Нема дороги вже назад”, с. 35). Ніжну романтичність випромінюють поезії “В синій колисці неба”, “Немов ріка бурхлива й швидкоплинна”, “Диптих “ти”, “Недоспівана пісня”, “Наче нитка, в’ється стежка”. У циклі “Цвіт любові” особливої уваги заслуговує поезія “Сад Ваш щедро плодоносить”, присвячена, як зазначає автор, багаторічному директорові Березнівської школи-інтернату, заслуженому працівникові освіти України Миколі Степановичу Сіренкові. Правдиві, глибокі за змістом рядки досить влучно передають світ помислів, змальовують життєву долю педагога, який і нині зі щирою посмішкою на обличчі, переступаючи поріг рідного інтернату, “дарує долі світлі, весняні”, аби “плодоносив сад в дитячих серцях”. Поезія Павла Рачка ніжно-лірична, правдива. Іншою вона й не може бути, адже, як зазначає поет, Кожен день стрічаю словом “мама”, Ним молюсь на вранішню зорю. Маминими чесними вустами На цім світі правду говорю. (“Кожен день стрічаю словом “мама”, с. 58). Збірка “Сонячне коло” цікава ще й тим, що у ній знаходимо “Щире слово про поетичного мецената” Олександра Кириловича Бондаря, який, за словами автора, хоч і не став професійним літератором, але його молода душа й досі у полоні поетичних мелодій, йому близьке світле почуття творчості. Так чисто, щиро і ніжно може писати людина з гарячим, живим, трепетним, чутливим до краси серцем, людина з ясним розумом і вмінням володіти художнім словом. Володіти впевнено, з мистецьким хистом поета, майстра своєї справи. Про це переконливо свідчать справжні поетичні перлини “В смарагдах рос дріма трава”, “ранок-красень ожива”, “загнуздаю нестримні вітри”, “мов білка, тихо вечір ступив у кімнату”, “гаптують зорі вечоровий стяг”, “арфи осені звучать”, “мов хлопчик, травень юний, загубився в росяних полях”, “в синій колисці неба місяць гойдає зорі” та інші. Спрагло визбирую ці поетичні перли і не можу не висловитись словами поета, які так влучно передають мій настрій. Душа цвіте, втішається, радіє, Бо благодать панує на землі... Я ж запалю свічу добра й надії Й поставлю добрим людям на столі. (“Мов білка, тихо у мою кімнату”, с. 34). Доки читатиму поезії Павла Рачка, доти й світитиме мені ота “свіча добра й надії”, що ніжним теплом торкається душі і творить справжнє свято для думок і помислів. З поезіями Павла Рачка не менше, ніж з ним особисто, хочеться зустрічатися, хочеться спілкуватися. Над ними завжди є снага міркувати. Вони надихають, скрашують буденність, насичують емоційністю, розбавляють душевний колорит ніжною барвою романтики, спонукають до вдумливих роздумів над реаліями часу. Все у них так гармонійно поєднано, вдало скомпоновано, що вкотре насолоджуючись ліричними рядками, приходжу до висновку: це справжня поезія. Тому що жива, цілюща, свіжа, чиста і ніжна, як новий день на світанні. І кожен раз, йдучи назустріч такому дневі, я довго залишаюся під незабутнім враженням його незбагненної краси. Тож спасибі, Павле Трохимовичу, за Вашу вічну красу, за ті цілющі, життєдайні джерела, які її живлять і примножують.