У дрімотних пошуках незвіданого Кадату

Герой великого Лавкрафта Рендольф Картер переноситься у Країну Снів і бачить чудове місто Кадат під час заходу сонця. Картер мріє знайти його та поговорити з богами. Отож, він вирушає у подорож. Сюжет може нагадати типові подорожі - Гуллівера чи Синдбада, різниця полягає в тому, що на шляху до Кадата головний герой зустрічає неземних створінь та подорожує у міжпланетному просторі. На початку подорожі Картер відвідує зугів - загадкових створінь, що живуть у Зачарованому лісі та дають йому місячне вино із собою. Разом із зугами Картер приходить до Ултару - про це місто я вже писала, його згадано в оповіданні «Коти Ултару», тож твори Лавкрафта тематично поєднані між собою. Що мені сподобалося, в Ултарі, як відомо, коти перебували там під охороною, їх не можна було чіпати. А зуги явно мали інші плани. Тож коти їх просто зʼїли. Причому смакували поїдання і облизувалися. Також цікаво, що коти літають на Місяць і там проводять вільний час. В Ултарі Картер розмовляє з провидцем, який спершу не хоче допомагати із пошуком Кадату, просить не гнівити богів, але після келихів Місячного вина підказує, куди йти далі. Ще доволі цікавим було спілкування Картера із купцями з галери, що мали великі роти та смерділи. Один з купців викрав головного героя і повіз його на галері на Місяць, де панували жабоподібні істоти. Але з цими «панами» швидко розібралися коти Ултару, які вирішили віддячити Картерові за його доброту по відношенню до них. Зазначу, що Картер не просто сновидець, він вільно володіє кошачою мовою, тож час від часу на рівних спілкується із котами та отримує допомогу від їхніх вожаків. 
Під час своєї подорожі Картер знайомиться з упирями і теж, як не дивно, володіє їхньою мовою. Лідером упирів є художник з Бостона Пікман, теж герой циклу творів Лавкрафта. Пікман говорить, що упирі не мають бороди, тож радить Картеру поголитися та обмазатися глиною, щоб бути більше схожим на своїх. А ще під час подорожі Картер зустрічатиме чимало неземних створінь та нарешті знайде Кадат. А потім…  прокинеться у Бостоні. 
Ця повість Лавкрафта планувалася ним як роман, проте вийшла друком уже після смерті автора, у 1940–і роки. Частина критиків доволі скептично її оцінила. Щодо моєї позиції, то Лавкрафт переборщив із кількістю нереальних істот на сторінку: їх забагато, тому виглядають вони трохи нуднувато та неоригінально. Зуги, гобліни, упирі, жабоподібні з Місяця, а ще чарівні птахи та яки, не кажучи вже про котів з Ултару. Я бачила версію цієї книги у вигляді коміксу. Напевно, у такій формі повість дійсно була б більш цікавою.