Героя твору Миколу уже не назвеш молодим, йому було близько 45 років. А ось його дружина, Ганна, так, була молодицею років 25-и. Так їх окреслив сам автор. До заміжжя Ганна любила Михайла Гурмана, котрий тепер став жандармом. Вони хотіли одружитися, але там був конфлікт з братами Анни і, коли Гурмана забрали в армію, брати позбулися Анни, залишивши собі належний їй посаг. Ганна думала, що її коханий загинув у Боснії. Так само думав і Микола. Так що він не крав їхнє щастя; якщо так можна сказати про щастя, то його вкрали злі брати Ганни.

Микола взяв бідолашну дівчину без посагу, що за тодішніми мірками вже, мабуть, засиділася в дівках, позбавив її знущань її злої родини. І хоч він у творі показаний дещо недалеким, але він по-своєму її любив, не кривдив, не лаяв, загалом — як міг намагався будувати свій затишний сімейний куточок. Він її і не силував за себе йти, взяв за згодою. Що йому було робити, коли зненацька виявилося, що колишній коханий Ганни Михайло живий і влаштувався жандармом у їхньому окрузі? По суті Микола тут чи не найпозитивніший герой, незважаючи на свою тугуватість. Він здогадувався, що сталося, коли наступного дня після приходу жандарма його заарештували за звинуваченням у вбивстві. І після всього він був готовий пробачити і дружину, і Михайла; пробачити та забути, і жити як раніше.

Але у нього виходить щастя теж вкрали, так як раніше вже бути не могло, і наприкінці нас чекає перехід драми в трагедію. Ми можемо зрозуміти біль і незгоду коханих із обставинами, що склалися. У них вкрали їхнє щастя, так це несправедливо. Але вкрав його не Михайло, а вони в свою чергу чинять зле і крадуть щастя у без вини винного Михайла! І добре втекли б кудись разом — зникли з очей, зійдуть з думки, але так як вчинили вони — це й не по-Божому (Ганна та Михайло продовжують ходити до церкви і т.п), і не по-людському. Тому розплата була неминучою — так не могло продовжуватися і щось мало статися — не можна побудувати своє щастя на чужому горі...