Книга про народження Марії

День за днем у цій книзі минають швидко. Тут жило щастя. Марія з’явилася на світ у нічим не примітного подружжя. Матір’ю її була звичайна сільська молодиця, а батько — трудівником із каменоломень.

Дуже любила дівчинка своїх батьків, тільки з ласкою та лагідним словом до них зверталася. Певно, маленьке серце, не знати звідки, відало, що не довго їй бути коханою донько. Коли Марія була у шестирічному віці, у їхній сім’ї сталося горе — батько загинув на роботі, завалило його каменями. І лишилися вони з ненькою сиротами. Та біда, як говорять, не ходить одна — захворіла й мати. Сухоти на той час не лікувалися, та й не було за що їх лікувати, тож скоро і жінка віддала Богові душу. Тепер Марія одна у цілому світі зосталася, мов билиночка. Після материної смерті, вона на ніч лишилася у сусідської жінки. До самого ранку не втихала дівчинка, плач її розривав серце, а з маленьких вуст раз поз раз злітало слово: «Мамо».

Так її було забрано тіткою Катериною. І спершу нічого дівчинці жилося там, поки жаліла її тітка, пам’ятаючи про недавню смерть її батьків. Та людина зроблена не із заліза і не завжди виходить бути доброю, коли у тебе п’ять діточок і всі галасливі та вічно голодні.

Тепер не дуже зважає на Марію та її потреби чужа тітка. Викупати її ніхто не спішить, тож волосся стало вже суцільним клубком, а при мамі було м’якесеньке та з кучерями, тепер же у ньому кишіли комахи, що раз поз раз впивалися у шкіру на голові. Дівчинка не могла витерпіти болю та свербіння і весь час чухалася, роблячи криваві рани на голівці, що з часом загнивалися.

Щодо їжі, то не можна сказати, що Марія зовсім голодувала, проте їла мало й погане: й малесеньку картопельку, що варили для птиці та поросяти, а ще хліб, що вже став черствим. Тільки щось на городі вже схоже на їстівне, то й те Марія куштувала.

Роком пізніше з’явився у дівчинки обов’язок: тепер вона була пастухом для гусяток. Вона знала, що треба відробляти хлібець, який їсть.

Та Марія не падала духом, майже завжди була у доброму гуморі веселенька. Лиш тоді її міцно обіймав сум, коли хто зобиджав з інших дітей. Бо всі могли шукати захисту у мами, лиш вона — ні.

У дев’ятирічному віці відправили Марію наймичкою до Мартина Заруби. Їй пощастило, бо тут дівчинку доглядали: і їсти тут було що, добре годували, і коси їй змивали та розчісували-заплітали. Її роботою було пасти худібку, якої нараховувалося у багатого господаря аж дванадцять, а ще, здебільшого, зимового часу, коли пастівник відпадав, наносила води від криниці та допомагала порати господарство, а ще була за помічницю у прядінні вовни тощо. Щодня працювала, підростала та радувала око оточуючих, бо уродилася гарною та зростала порядною, чесною, скромною та вихованою. Ніколи не дозволяла вона собі ніякої неповаги до старшого покоління, чемно відвідувала церкву. Та спускала очі долі, коли зустрічала кого з хлопців, бо вже задивлялися на неї. А ще мала дівчина неабияку здатність до співу — кожен її заслухувався.

«Та що Марії праця? Жне, в'яже за косарями і, мов дзвінок, гомонить. Виграють оті чорнезні, оті бездонні... Гляне — опалить... А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум'ям горять. Картина — невгамовна, співоча картина».

Тепер стерлися з Маріїної пам’яті лихі часи голодування. Світ відкриває перед нею обійми, що віщують щасливе майбуття. Не одному хлопцеві вже Марія впала в око, а особливо — Гнатові Кухарчукові. Щоправда, він малого зросту та ще й кривий. Не звертає уваги на нього красуня. Життя різнобарвне та цікаве. А стільки ще всього вона не бачила, стільки хоче пізнати!

День за днем минали у роботі та співах. Нічого не змінювалося, доки одного разу не зустріла дівчина Корнія.

Їхнє кохання було теплим та взаємним, і, ніби, ніщо не віщувало біди, але тут прийшла звістка про те, що Корнієві доведеться відслужити матросом цілих сім літ. Плакала Марія, прощаючись із коханим, та наостанок палко цілуючи його вуста. Обіцяли одне одному хлопець та дівчина бути вірними та чекати зустрічі.

Не так прудко тепер ішли дні, як раніше. Чекати завжди довго. Мірялися місяці роботою: «Поорали, посіяли, зняли яблука й сливи, викопали буряки, бараболі, порубали капустини». І за цей період жодної вісточки не дочекалася Марія. Кожного дня з дівчачих очей стікають гарячі сльози. Не йме вона віри у те, що так швидко її образ був стертий з пам’яті коханого чоловіка.

Проте є той, хто палким та ніжним поглядом проводжає дівчину і все прагне звернути на себе її увагу — Гнат Кухарчук. Найпростіше, де він може її зустріти — біля церкви. Тож такої нагоди молодий чоловік не втрачає і чатує на виході з церкви Марію, а проводжаючи, щось намагається всучити в руки — цукерочки, чи подарунок якийсь. Було що купував він їй коралі, а ще хустину із шовку. Марія розуміє, що не може брати такі коштовні подарунки, тож хоче чимдуж податися від хлопця та той, наздогнавши, все рівно віддає. Люди почали говорити про них і плітки вже добралися до Гнатового брата та його жінки, Одарки. Вона умовляла хлопця обходити Марію стороною, бо вона сиротина і нічого не має. У Марії, власне, теж душа до Гната не лежала. Подарунки їй, звісно, хотілося отримувати, проте не від нього. Вона все не забувала Корнія, хоча той так і не обізвався до неї навіть одним рядочком. Та настирний Гнат все ж домігся свого, і дівчина стала до нього звикати. І зовсім неочікувано для самого чоловіка, Марія покликала його на колодку до себе.

Та все ж з пам’яті ніяк не йшов Корній. Лаяла його вночі під сльози Марія, вважала, що той і згадувати її не згадав, а тільки десь там гуляє на чужій стороні та інших дівчат обіймає. Не одна ніч пропала без сну у дівочих здогадах та печалях, а потім зібралася Марія і вирішила, що бути їй з Гнатом.

Минуло кілька часу і відгуляли весілля Марії та Гната. Хоч і сиріткою зосталася дівчина, та гарного господаря мала, тож отримала вона від Мартина хороше придане та ще й дві десятини лану. Свято скінчилося, і почалися будні: у турботах та роботі.

Ніби і хазяйнувало молоде подружжя разом і все у них до ладу, але немає любові від жінки, вернеться вона від чоловіка свого. Та прийшло в їхню оселю щастя та радість, коли відчула жінка, що у неї під серце живе дитятко. Тепер вона знала, що таке справжня любов. Народився у них хлопчик, якого назвали Романом. Обоє батьків до нестями були залюблені у свого сина, але по-різному: Гнат бачив у хлопчикові продовження Марії, яку любив до нестями, а Марія — власне «Я». Вона сподівалася, що син стане ученою людиною, коли виросте. Але у долі були свої плани і дитина померла. Не можна описати словами, як важко батьки пережили цю утрату.
Знову у душі жінки утворилася пустка, яку нічим було заповнити.

Через якийсь час вона знову вагітніє, але друге дитя народжується неживим. Майже одночасно з цією подією Марія дізнається, що Корній у селі. Роки пройшли, але відкритими лишилося багато питань та певно й почуття лишилися. Дуже хотілося жінці зустрітися із своїм колишнім коханим, та не так сталося. Чи то він її минав, чи то доля цього не хотіла. Скінчилася половина місяця, і він знову покинув рідні місця.

Ніби втратила здоровий глузд Марія. Вбиралася серед тижня жінка у найкращі шати і йшла з дому. Хотілося їй безтурботності та свободи — тієї, що мають тільки незаміжні дівчата. Тепер усім відкрилася та правда, про яку люди раніше тільки думали — немає у їхньому домі взаємної любові.

Людям було шкода доброго, працьовитого та щирого Гната. Якось його сусідка на ім’я Гапка Хомиха сама завела розмову з ним про наболіле і дала обіцянку, що допоможе вернути жінку до законного чоловіка. І справді, сусідка стримала своє слово, бо селом швидко поповзла чутка про те, що у Гната є коханка. Дійшли ці розмови і до вух Марії. Вона спиталася чоловіка про це. А після стало їхнє життя, як і спершу — тихим, мирним та розміреним. І знову стала Марія важкою. Цього разу привела вона на світ донечку. Тепер зовсім у їхній хаті стало все налагоджуватися: весело та радісно на душі і у батька, і у матері. Та знову прийшло до них горе: забрав Бог до себе і цю дитину.

Якраз Гнат перебував на лікуванні, бо деревом йому було дуже пошкоджено кістки на нозі. Спершу Марія часто навідувала чоловіка, їздила до нього з провізією та скоро дізналася, що вернувся Корній і тепер зостається жити у селі.

Коли вона зустріла колишнього свого коханого, той з глузуванням та докором обізвав її солом’яною вдовою. Вона не знайшла, що йому на це відказати.

Без чоловічої сили у господарстві було важко, і Корній став Марії помічником, але, звісно, не просто так. У них наймитував хлопець, який розповідав, що часто чув, як Корній виганяє Марію з її ж постелі, і вона стоїть під порогом та тихо плаче, бо голосно їй не дозволяється. Колишній солдат відчуває себе повноправним господарем в оселі чужого чоловіка.

Тепер Марії ніколи їздити до Гната у лікарню. Але скоро його брат Михайло вирішив з’їздити до хворого та заодно розказати йому про те, що коїться у його господі.

Невдовзі Гнат приїхав назад у село. Марія попросила його про розлучення. Чоловік був згорьований, у відчаї і спочатку згоди не дав. Дружина його все рівно пішла до Корнія, тож він, витримавши цілі тортури власними думками та ваганнями, вирішив погодитися, бо іншого виходу просто не бачив. Але сплатити за цю процедуру повинна була жінка.

Коли вони долали шлях до консисторії, Гнат крадькома оглядав Марію і зауважив, що лице її змарніло, під очима з’явилися темні кола і вбрана вона геть зовсім погано.

Розлучили їх швидко і кожному вручили документ, але чоловік все-таки сподівався, що все може налагодитися. Проте Марія розвіяла такі його думки дуже швидко.