Книга днів Марії

Марія жила з Корнієм і їй зовсім не було легко. Чоловік мав лише клаптик земельки та не дуже добру хатину. До того ж, не дуже жалів Корній свою жінку, більше з лайкою до неї звертався, ніж з добрим словом. Марія вважала, що вона заслужила таке ставлення до себе, бо не змогла його діждати, зрадила, тож ладна була усе стерпіти. Тільки з ласкою вона зверталася до Корнія та хотіла знову його привчити тихо та мирно працювати на землі і забути про роки солдатчини. Як не дивно, та її старання не були марними. Крок за кроком відпадає у Корнія москальська мова, хоча де-не-де лишаються якісь вирази, а ще він знову стає господарем. Згодом і серце його відтало, і він бере Марію за законну дружину. Вона літає на крилах. Все їй у радість, на серці легко та весело, а ще вона вагітна від коханого чоловіка. Їхня родина поповнюється синочком. Батько дає йому ім’я Дем’ян. З ранку до вечора жінка у роботі та клопотах. Селяни тільки здвигають плечима, мовляв, так важко ніколи вона не робила у колишнього чоловіка. Та їй все одно до того, бо тільки тепер щастя увійшло у її душу.
З Корнієм теж відбуваються небувалі зміни. Тепер він не лається і зовсім нічим не відрізняється від місцевих хліборобів-трудівників. Вони з дружиною тяжко працюють, але й мають з того. Тепер їм є за що дякувати Богові.

Згодом на їхньому подвір’ї виростає нова хатинка, треба було будувати більшу, ніж стара, бо їхня сім’я поповнилася відразу на двійко діточок — Максима та Надію.

Та щасливі миті, на жаль, зазвичай, дуже швидкоплинні. Нова біда прийшла у їхню родину — забираються Корнія знову у військо, бо починалася війна з Японією.

Знову настали для Марії часи чекання, тільки тепер зрідка, але все-таки писав їй Корній.

Тим часом Гнат все ще мав якусь надію на те, що колись Марія знову буде його жінкою. Час минав, а дива не ставалося, і чоловік наважується на страшне — спричинити пожежу у господі коханої жінки. Він не міг стерпіти, що те все збудоване руками Корнія, а ще сподівався, що вона прийде просити у нього допомогти їй. Та й цього не відбулося. Насправді Марія зрозуміла, хто так із нею вчинив, але змовчала, десь глибоко у серці вона, певно, відчувала свою вину й перед Гнатом. А за багато часу він сам усе їй розкаже.

Тоді Гнат сам пішов до Марії, щоб допомогти, але вона не погодилася прийняти його поміч. Так повторювалося ще кілька разів, доки одного дня чоловік безслідно зник — не прийшов додому та і все.
Довго жила Марія сумом, виглядаючи Корнія, доки діждалася, і на світле свято Пасхи він прийшов додому. Святки відбули і треба було знову землю доглядати. Життя знову налагоджувалося. Не забарилося у сім’ї і ще одне поповнення — незадовго до Різдва народила Марія ще одного сина, Лавріна.

Демко уже виріс, зовсім парубком став і вечорниці тепер без нього не обходяться. Надія теж підростає батьківською помічницею. Лиш Максим уводить у сумну задуму матір та батька, бо дуже вже ж нахабний та грубий.

Забрали до війська вже не батька, а сина, Демка і відіслали аж на Кавказ. Довго батьки чекали бодай вісточки від сина, доки дочекалися… Прийшов їм лист, у якому повідомлялося про те, що їхній старший син загинув. Не передати батьківського горя за сином-соколом. Та через певний час прийшов ще лист, у якому Демко писав, що він полонений. Писав він не тільки для того, аби батькам повідомити, а ще й для того, щоб попросити допомоги, бо не має чого їсти, і вже багато хлопців віддали Богові душу з голоду. З гірким плачем Марія складала до скрині сухарі для сина, а сусідські люди їм щиро співчували, бо голодна смерть така люта, що ні жодній живій душі її побажати не можна.

Прийшла у їхній край революція. Що воно таке ще не зовсім було зрозуміло, тож до того діла швидше бралися чоловіки, а жінкам лишалися щоденні клопоти та діти. Ще минуло трішки часу і революція показала своє страшне лице, що йшло поряд з грабіжництвом, розпустою та розбоями.

Не вернувся додому, поліг Демко. Зате зустріла мати сина Максима. Той пішов був з дому на службу лакеєм, бо не зміг змиритися з батьком. Не впізнала Марія свою дитину. Тільки-но в хату ступила його більшовицька нога, як полетіли кулі в ікону. Мати не йняла віри у такий вчинок сина, що ще й добрячою матірною лайкою її накрив. Дивилася Марія на нього і не розуміла, хто щойно ним був розстріляний: образ чи вона. Тепер життя у своїй же господі було сповненим муки.

Прийшла зміна влади, проте селянське буття продовжувалося у тому ж ритмі: треба було обробляти землю, доглядати та збирати врожай.

Якби там не було, але жити осторонь від усього, що відбувалося можливості не було. У Петербурзі скинули царя, але чи треба селянам та «воля» чи ні, вони самі до пуття не утнуть. Требу було зрозуміти хто такий петлюрівець, чи до чого прагне більшовик, а ще не зовсім було ясно чи варто вступати в українську армію чи слухати агітування більшовика.

Влада ж, як в усі часи, домоглася того, чого прагнула: вирвала й забрала собі на служіння молоді літа Корнія, та ще й відняла в нього старшого сина, а ще, здавалося, забрала серце, а, може, й розум Максима, у Марії ж — здоров’я. А скільки ще всілякого вона наробила українському народові!

Вести війну з чужим народом, як було з Корнієм та Демком — це одна справа, а от іти братові на брата, як було послано Максима — це вже геть зовсім інше.

Завзяті політичні баталії відбувалися між Лавріном та нареченим Надійки — Архипом. Якщо перший вірив у те, що Україна має бути вільною та самостійною і прагнув повернути країні козацьку славу, то другий наполягав на ідеях «совєтів». Корній був дуже далеким від цих спірних питань і просто займався хліборобством.

Прийшло у господу Корнія та Марії свято — йшла заміж їхня єдина донечка. Молодят обвінчали, як того вимагає традиція. Все, як у інших. Та й весілля було не згірше, гуляли на славу. І все було добре, доки не завітав на гуляння брат молодої — Максим.

Замість того, щоб як годиться привітати молодят, він почав виголошувати речі, які були недоречними і нікому не приємними. Так, починаючи з того, що церква і все з нею пов’язане — не більше, ніж видумка священників і вінчання для шлюбу теж зовсім не потрібне. А ще він говорив про те, що любові немає, а є лиш задоволення «полових потреб».

Всі безмежно обурилися, а батькам від сорому взагалі хотілося крізь землю провалитися.

Максима було вигнано геть самим же Корнієм. Молодий чоловік спершу опирався, лаявся, але потім з матірними словами все ж вийшов.