В ЖИТТЄВИХ ТЕРНАХ НЕ ЗМАЛІВ ДУШЕЮ (за книгою А. Кондратюка та Б. Боровця «Поклик Творчості») 

Щось піднесено-неповторне дихає снагою думок при читанні книги Андрія Кондратюка і Бориса Боровця “Поклик творчості”(Рівне. “Азалія”, 2003). Заторкнуті проблеми спонукають до міркувань, і той розмисел бринить на струнах душі якимось дивним відголоссям того розуміння, що життєві реалії однієї людини, як наразі маємо оповідача, стають до щему близькими, бентежать і розчулюють, окрилюють і підносять душу, яка в своєму бунтівному єстві уже, здавалось би, принишкла і змирилась з переоцінкою життєвих істин, що відсторонили, а точніше – відштовхнули духовність на задній план витвореної життям панорами. І повірте, радіє, співає серце від усвідомлення, що є ще у цьому світі, чи радше – стоять над цим світом люди, чия душа не може збайдужіти і потонути в брутальному вирі меркантильної буденщини, оскільки її тримає духовна першооснова, прагнення хоч на краплинку очистити той світ своєю присутністю в ньому, своєю здатністю “подивовуватись” отому ганебному і потворному, що підриває і знищує витворені віками шедеври краси, які не тільки милують око, а й благодатно впливають на душу. “Всохло було дерево у садку, буквально під коморою. Думаю, як його взяти, порізати на дрова. Аж зирк – того дерева нема, забрали, у мою присутність, десь я був, може, в хаті... ... По людині самій, одинокій, відстороненій ідуть потоптом. А я не один такий у цім ось світі, який ми бачимо. І це жахливо, повірте мені. Я як літератор про це говорю, я говорю про це переживання того, що увійшло в моє серце від життя і від того, що прийшло у моє серце від подивування”. Гортаючи сторінки, я торкаюся долі людини, яка кладе відбиток і на мої власні переживання, оскільки асоціативно спливають в свідомості щемливі картини пережитого, які, певна, є в кожної людини, і на думку спливає віктор Гюго зі своїм славетним романом “Собор Паризької Богоматері”: “На обличчі цього патріарха наших соборів поряд із зморшкою завжди знайдеш і шрам. Час ненажерливий, людина ще ненажерливіша. Я охоче переклав би це так: час сліпий, людина нерозумна”. І хочеться запитати, хоча би у себе: “То невже ж наша сьогоднішня свідомість, яка історично так далеко втекла від середньовіччя, ще й досі залишається патріархально-середньовічною?” Як важко з цим змиритися. А яке б то було щастя, аби краса була вічна... І тільки людина може продовжити її вік. Ця думка пронизує усі дванадцять бесід Бориса Боровця з Андрієм Кондратюком. Краса душі, краса і милозвучність слова, непідкупна, безкорислива краса стосунків між людьми, справжня краса художньо-поетичної барви, музики і навіть краса самих думок, самого мислення людини – ось найважливіші теми, навколо яких точиться жвава і зворушлива розмова двох письменників, що зуміли не просто у розумінні один одного зріднитись, а й досить змістовно наповнити художню палітру книги важливими, як на мій читацький погляд, думками. Одна справа читати х у д о ж н і й твір письменника, з якого, здебільшого, можна судити про письменницький хист майстра художнього твору. І зовсім інша – коли заглиблюєшся в рядки п у б л і ц и с т и ч н і, та ще й такі, де і головним героєм, і одним із цікавих співбесідників, і майстром художньо-публіцистичної розповіді є сам автор, чия мова, як і уся його творчість, художньо піднесена, емоційна, колоритно-образна і лірично-пісенна. В такому амплуа постає перед читачем Андрій Кондратюк – добре знаний не лише як наш талановитий земляк, а й як відомий український письменник, чия доля на життєвих теренах, як ото в казці мовиться, наштовхувалась на добро та зло. Однак, як і годиться, у кінцевому результаті перемагали мудрість та добро і всі життєві перипетії потопали у ріках таланту. І хоч якими колючими були життєві терни, він не змалів душею, аби ще раз донести читачам своє щире слово. Ця книга дає можливість читачеві відкрити творчу особистість, людину мислячу, з широким кругозором, по-справжньому добру і безкорисливу, надзвичайно совісну, змістом життя якої є прагнення за будь-яких умов реалізувати свої здібності, свій талант, прийти до людей на сповідь, навіть до тих, які безпосередньо причетні до гріхів, аби нагадати їм, що настав час каяття. Щасливий той, хто вміє чути душею і серцем, хто вміє мислити і творити не по-буденному щиро і піднесено, хто навчився спивати життя уповні, розуміючи усі наперед запрограмовані негаразди, що пересівають те життя, мов полова зерно. Щасливий, хто має характер і стійку волю, а ще – володіє діткливим словом, яке рівним вогником свічки гріє всіх, хто іде на те світло попри усі вітри й буревії. Щасливий... Бо він творить добро задля Істини, Правди, отих повік невмирущих святинь, світ без яких втратив би найцінніші барви життя в усіх своїх іпостасях. І хочеться вірити, що не зміліє мистецька криниця нашого краю, бо є кому у нас напувати цілющі джерела духовності. Уже вкотре переконуюсь, що добрі задуми Бориса Боровця, його професійно-журналістський і письменницький хист, надихнуті виснажливою працею, приходять до читачів книгами, що варті не лише уваги, а й справжнього пошанування.