Вічна українська Голгофа

Знаєте, є книги, а є «Україна в огні». Її читаєш як стрічку новин за лютий 2022-го або за сьогоднішній ранок. Довженко писав це у 1943 році, по гарячих слідах Другої світової, але таке відчуття, що він просто зазирнув у майбутнє і побачив нас.

Найбільший біль цього тексту - це його абсолютна, дзеркальна схожість із тим, що коїться зараз. Тоді горіли хати під солом’яними стріхами, сьогодні горять панельки Харкова і приватний сектор на Донбасі. Тоді німецькі офіцери, як фон Крауз, філософствували про «неповноцінність» українців, сьогодні російські пропагандисти кричать те саме з екранів, називаючи нас «помилкою історії».
Довженко геніально показав природу окупації. Це не просто зміна прапорів. Це прихід варварів, які хочуть стерти саму суть народу. Сцена, де Лаврін Запорожець знімає зі стіни портрети синів, щоб їх не побачили вороги, - це реальність тисяч українців в окупації, які ховають синьо-жовті стяги і спалюють українські книжки, щоб вижити. Це той самий тваринний страх і та сама тиха, люта ненависть.
Доля Олесі - це окрема відкрита рана. Її відчайдушний крок, її жертовність, її приниження - це все те, що пережили і переживають наші жінки. Коли читаєш про насильство, про те, як ворог ставиться до української жінки як до трофея, перед очима постають кадри з Бучі, Ірпеня, із закатованих сіл Херсонщини. Довженко кричав про це тоді, коли світ мовчав. Він показав війну не як парад переможців, а як бруд, кров і зґвалтовану красу.

Свого часу Сталін розніс цей твір і заборонив його не тому, що він був «поганий». А тому, що він був правдивий. Довженко насмілився запитати: «Чому ми так швидко відступали? Чому покинули людей на поталу ворогу?». Він звинуватив систему у непідготовленості. І тут знову паралель. Довженко пише про «безбатченків» - про людей, які не знають своєї історії. Він каже страшну фразу: «Ми б’ємось за те, чому нема ціни у всьому світі, - за Батьківщину». Але водночас він показує, як легко людина стає зрадником, якщо в неї немає національного стрижня. Поліцаї часів Другої світової і колаборанти нинішньої війни - це люди однієї породи.

«Україна в огні» — це крик, це біль, це документ про те, як нашу землю століттями намагаються випалити, а вона все одно дає життя. Сьогодні цей твір сприймається як попередження, яке ми колись не дочули.  Але є одна відмінність: герої Довженка були розгублені, ми ж сьогодні знаємо, хто ми. Ми вже не безбатченки і тому цього разу фінал буде іншим. Але біль... біль той самий. Він пече в кожному рядку.
Отож, цей твір про те, що ворог змінює назву, але не змінює методів. Про геноцид, про вічну українську Голгофу і про незнищенність народу, який вміє відроджуватися з попелу.