Вічне кохання

Колись у школі читали повість «Дорогою ціною» у скороченому варіанті, паралельно з цим вивчали «Ромео і Джульєтта». Чимось мені нагадувала історія Остапа і Соломію героїв вічного Шекспіра. Однак мені здається, що українські персонажі є більш щирими та зрілими у своєму коханні. Заради Остапа Соломія не просто втікає світ за очі, вона не раз рятує його від смерті, доглядає за ним, працює, аби мати хоч якісь гроші, ризикуючи власним життям, визволяє з увʼязнення. Та, врешті, гине. На жаль, такими були реалії. Та і омріяна Задунайська Січ у 1830-ті роки, коли описане дійство, вже не існувала. Тож навряд чи були б вони вільними. Тим не менш, слід відзначити прагнення до боротьби до останнього подиху та вірність - після загибелі коханої Остап так нікого й не знайшов, згадуючи про неї постійно. Можливо, саме таким, повторюся - зрілим, і має бути справжнє кохання, коли ти готовий жертвувати собою та своїм звичним побутом? Коли бачиш свого партнера хворим, непривабливим, слабким?