"Крізь густий морок в голові вирізняю нове відчуття – мені є куди йти і заради чого жити...", – слова, якими завершується книга "Анфілада" Олени Демір.

Головна героїня – дівчинка Маріка, котра живе із випаленим тавром, від якого відгонить їдким запахом плісняви, брудної раковини у спільній кухні гуртожитку, неприготовлених сніданків, покинутості. Дитина з неблагополучної сім'ї – те, що врізається у свідомість обтяжених пережитками вчителів, сусідів, перехожих передовсім. І ширма цих слів така цупка, що за нею мало хто здатен розгледіти щось ще: чуттєву душу, начитаність, мрії, природнє бажання мати корені. Маріка з пелюшок позбавлена звичних, здавалося б, речей. Таких як власна кімната з різнобарвним килимком під криштелевою люстрою, аромат приготовлених мамою макаронів під густим покривалом розплавленого сиру, мерехтіння гірлянд крізь щілину дверей до вітальні.

То ж вже юною дівчиною вона так спрагло заглядатиме у чужі завіконня. Ті, за якими видніються абажури з криштелевими бурульками, щасливі миті спільної рутини, пухнасті рудані біля мереживних фіранок, в’юнкі кружальця пари з емальованих вохристих чайників в білі горохи. Потреба у теплі схожа для неї із фантомними болями! До рани не прикладеш листок подорожника із оливковими прожилками, бо вона десь схована, мігруюча.

Далі – втеча до бабусі в село за кошти, виручені шляхом обрізання і продажу волосся. Куплена їй пачка "Пташиного молока", буханка хліба і ще щось: бо ж з пустими руками й пустим серцем так не хочеться з'являтися на поріг до тієї, котра не знати чи чекала. А все ж чекала: з пухкими налисниками, молоком і відчуттям домівки. Зі чистими крепдешиновими сукнями у шафі, обіймами і відчуттям домівки.

Та ці двері на важких завісах одначе раптово зачиняються теж: смертю бабці. Маріці треба починати все заново. Місто, орендована кімнатка, блукання чужими вулицями із важкою торбою книг, які треба продати. Аби вижити. Здається, кожен її життєвий етап – це оте в'їдливе, кислотного кольору словосполучення "Аби вижити". З’являється коханий, пристрасть крутить ними у своєму вихорі, обдає трояндовим вітром сатинових пелюсток. А поміж тим свої колючі мацаки суне зрада. Серце Маріки, мов кришталь, розбивається вщент.

Напнута як струна перманентна біль і стан відкинутості прямують за нею далі. Маріка не може спостерігати за несправедливістю, котра вже не безособова. Вона давно прошмигнула в кабінети зі зручними кріслами, причаїлася під масками добропорядності. Й переломлює долі навпіл, відриває кінцівки, нищить душі, топче надії, танцює на кістках. А тих, кому від такого танцю невесело, змушує "радіти", істерично сміятися, битися у конвульсіях, здригатися від безсоння. І роздушує по тюрмах, катівнях. А знаєте, під чию музику вона танцює? Під акомпанемент байдужості!

Одначе, вона рятує від зґвалтування й існування у рабстві неповнолітню дівчину Ніну, убиваючи її кривдника ножем, проданим незвичним продавцем. Та Маріка так і не дізнається, ким для неї був цей чоловік.

Її слова, звернені до Ніни містять у собі безліч сенсів:

"...хоч би добігла, добіжи, дівчинко, врятуйся...Заради себе, заради мене, заради інших дівчаток у незграбних чужих курточках, занедбаних, битих, недолюблених, або, навпаки, залюблених, пещених, красивих, багатих, з кісками, хвостиками, бантиками, маленьких, старших, юних, але скалічених, прикопаних у подібних видолинках, лісосмугах, украдених, утоплених, зв'язаних. Вони дивляться на нас з чорно-білих газет, кримінальних хронік, міліційних звітів, із маленьких портретів в руках у батьків, з гранітних могилок".

Сюжетна лінія, художні прийоми у книзі, алюзії – це все, що не дає відпустити цю історію з рук. Вона торкається підсвідомості, гострим лезом збурює емоції. Анфілада з французької перекладається як нанизувати на нитку. Такі собі кімнати, двори, зали, котрі розміщуються на єдиній осі та з’єднані дверними прорізами. Чи вдасться Маріці розпустити барочне намисто з химерних перлин-послідовностей. І з ким житиме її донечка, котру одначе залишила в інтернаті в надії повернутися? Чи зможе вона прочитати лист, де адресант – мама? Про це читайте, бо книга переповнена інтриг. Вона, мов аромат із деревними нотками і велюром нарцисових пелюсток, який залишає свій шлейф у пам’яті надовго!