З цією книгою я хотіла познайомитися ще рік тому. Однак тоді її не знайшлося в бібліотеці: хтось в нашому селі саме знайомився, випередивши мене. А цього разу я просто натрапила на неї. Не знаю, чи чекала вона саме мене, стоячи на полиці, але так склалася вже її доля. 

Павло Вишебаба шукає себе в різних напрямках: тут і інтимна лірика, і громадянська, і психологічні картини, і тонкі релігійні нотки, навіть вдалі, дуже щемливі відкриття (вірш "Зірка"). Як можна в двох словах оцінити книгу віршів, аби читач рецензії зробив правильний висновок для себе, читати чи ні?

Колись моя подруга, також скрипалька, якій я подарувала мою чи то першу, чи то другу збірку віршів, випадково відкрила мені цей секрет: якщо від віршів по спині біжать мурашки, то вірші  хороші. 

Але є ще один критерій, це мій власний, поетичний. Якщо після прочитання віршів в голові крутиться їхній ритм, і головою (чи душею?) він настільки заволодіває, що хочеться написати і собі вірш з таким ритмом, значить, вірші хороші. Другий випадок - про мене сьогоднішню.

Особливо сподобалися та зачепили вірші  "Моє покоління", "Мамі в День народження", "Спрага", "Зірка". А понад усі - "Двірник". Двірник - це шедевр. Вперше стикаюся з образом, коли не ліричний герой розглядає ікону, а "із іконки мене розглядає святий Лука". 

Так, і всі ми двірники у своєму домі, місті, країні, планеті, а передусім - своїй душі. Так і хочеться, слідом за ліричним героєм, думи, які "опадають, мов ті листки", "зібрати докупи їх та  змести"...

Поезія - це золоті копалини людської думки.

І, сподіваюся, я перша додумалася до цього афоризму.