Вклоняюся місяцю молодому

У цій книжечці вміщено поезії двох циклів - «Проліскові пелюстки» та «Кленові зорі». Якщо хочете почитати про кохання у всіх його виявах, то «Проліскові пелюстки» - то книга для вас і для душі. Я нібито перенеслася в той час, коли вперше закохалася. І мені здалося, що і в Марії Павленко її кохання до чоловіка не було взаємним - або він не кохав її, або дозволяв себе кохати. Поетеса обожнює свого нареченого, я б навіть сказала, обожнює до стану психічної хвороби. Вона марить ним, не бачить жодного недоліку, дозволяє собою маніпулювати. Він для неї стає ніби богом: вона молиться за нього перед місяцем, вона постійно думає про нього, коли його нема поруч, вона божеволіє від його доторків. Пізніше у поезіях прослідковується думка про те, що він зрадив її, що залишив із сином, що в нього є інша. Головна ж героїня не може зрозуміти своєї ролі в його житті - вона точно не дружина і не вдова, то хто ж тоді? А потім звучить думка про самотність - і він, і вона стали звичайними людьми, без друзів, без дітей, без других половинок (без дружин). Критики стверджують, що Марія Павленко мала сина, який трагічно пішов із життя. Ось цей сум за втраченим сімейним щастям бачимо в останніх поезіях збірки, 

Що ж стосується збірки «Кленові зорі», то тут інтимної лірики менше. Даже багато зрілої поезії про осінь. Проте ця пора року представлена у позитивному ключі, оспівано її барви і вересневе тепло. Натомість холод і сум несе із собою зима. А весна традиційно є часом кохання та оновлення. Тут немає нічого дивного. І все ж, «Кленові зорі» мені здалися збіркою поезій людини, втомленої від життя, людини, яка вже не вірить у щире кохання та не має ілюзій, її вже не заводять доторки чоловіка, їй хочеться більше споглядати природу, ніж отримувати інтимну насолоду. Принаймні мені так здалося. І ще, мені знову здалося, що ці вірші про мене і про еволюцію моїх почуттів - від щирого і пристрасного кохання та обожнення - до ненависті і порожнечі. Адже жінка ніколи не пробачить зради - зради не фізичної, а духовної.