Вона була прекрасна не лише своєю вродою, а й тією свободою, що жила в кожному її русі.

Важко писати про Собор Паризької Богоматері лише як про класичний і історичний роман, коли сама тільки того літа стояла біля Нотр-Даму й дивилась на ці вже відреставровані фасади (після пожежі 2019 року) , що ніби памʼятають усе. Для мене ця історія є і буде перечитуватись зовсім інакше через атмосферу Парижа. Прям досі бачу перед очима площу перед собором , шум туристів , блакитне небо над Сеною і в цей момент дуже легко уявити, як саме тут танцювала Есмеральда, як натовп або захоплювався нею, або був готовий знищити її за мить. Як на даху сидить Квазімодо….Віктор Гюго неймовірно передає відчуття міста як живого організму, брудного , жорстокого, галасливого, але водночас величного ( в книзі це так, але скажу від себе, Париж тихе і затишне місто, де ніхто нікуди не поспішає, немає смороду і бруду , лише кілька рататуїв).  
У цьому романі мене найбільше вразило те, що справжнім центром історії стає не любовна лінія , а руйнівна природа людських пристрастей.  
Образ Есмеральди набагато трагічніший і глибший, ніж його часто уявляють особливо через екранізацію. Її легко сприйняти як красиву циганку, навколо якої обертаються чоловічі пристрасті. Вона молода, наївна , добра і щиро вірить у людей , хоча світ навколо неї жорстокий і лицемірний.  
Квазімодо один із найтрагічніших персонажів у літературі. Автор не робить його символом добра , навпаки він болісний, самотній, зламаний світом і саме тому такий живий. На його фоні Феб виглядає майже порожнім образом красивої оболонки , а Клод Фролло чи не найстрашнішим персонажем роману. Не тому що він відвертий злочинець, а тому, що його одержимість народжується з переконання у власній правоті. Автор показує як фанатизм і бажання володіти людиною можуть маскуватися під любов.
І попри масштабність роману, найбільше запам’ятовуються саме деталі атмосфери, дзвони, вузькі вулиці, натовпи на площі, холод каменю собору, відчуття приреченості, яке висить над героями від самого початку. Після відвідин Парижа я буквально бачила ці сцени перед очима. Особливо моменти з Есмеральдою її танці на площі вже не здавалися просто художнім образом, бо Нотр-Дам справді створює відчуття театральної сцени, де місто століттями спостерігає за людськими трагедіями.  
Віктор Гюго надмірний у своїх описах архітектури та історичних відступах, і сучасному читачеві це може здатися складним. Але саме ця «надмірність» робить роман таким величним. «Нотр-Дам» тут не просто декорація це серце твору, мовчазний свідок людської жорстокості, кохання ц приреченості. І мабуть , саме тому після прочитання залишається не лише історія Есмеральди чи Квазімодо, а відчуття самого Парижа - темного, готичного і живого.