В трилогії Всеволода Нестайка розповідається про двох хлопчаків — Яву Реня та Павлушу Завгороднього. Головних героїв пов’язує міцна дитяча дружба. Їхні душі сповнені добра, вони милосердні та сміливі, хоч за дорослими мірками часто поводяться, як бешкетники. «Тореадори з Васюківки» читати просто необхідно, щоб разом з хлопцями пережити масу пригод та емоцій.
Книгу «Тореадори з Васюківки» складають 3 частини:
«Пригоди Робінзона Кукурузо»;
«Незнайомець із тринадцятої квартири»;
«Таємниця трьох невідомих».
«Тореадори з Васюківки» скорочено. Частина 1
Цю частину читачі дізнаються від Павлуші Завгороднього.

Розділ I

Метро під свинарником.
Ява та Павлуша вирішили викопати метро і не де-небудь, а якраз прямісінько під територією свинарника. І все б нічого, коли б до «тунелю» не впала велика свиня, яку кликали Манюнею. Як тільки дідусь Павлуші побачив всю цю оказію, то наказав хлопцям негайно все повернути на свої місця, тож «метро» довелося знову закидати землею.

Дивне ім’я Ява, правда ж? Насправді Павлушиного товариша звати Іваном. В півторарічному віці він намагався назватися, але в нього не виходило сказати ні Ваня, ні Іван, але добре склалося — Ява. Так і лишилося. Всі його так і кличуть. До слова, вся їхня родина є незвичною, цікавою. Його тато вміє неабияк вигравати на скрипці. А корову звати Контрибуцією! А діда знають як затятого мисливця, але теж особливого. Йому під час полювання треба на одне око пов’язати онучу, бо не вміє дід Варава закривати окремо одне око. Або два, або ні одне! Проте, коли з онучею на лівому, то з порожніми руками з полювання точно не прийде! Міським мисливцям, що «Волгами» в село приїздять, тільки заздрити лишається. Вони називають діда абсолютним чемпіоном.

Навіть озерце, що в полі загубилося звуть Реневим, на честь найстаршого Реня.
Мама Яви теж не абихто — вона депутатка районної ради, а ще «при начальстві» — є ланковою.
У Яви є молодша сестра — Яришка. Одного разу вони з братом посварилися. Хлопець не втримався і прилюдно дав малій кілька ляпасів. А дівча не заплакало, а раптово закричало, що брат осоромив їхню маму-депутата. Через сестрин галас хлопець ледь не згорів від сорому і, не витримавши, миттю втік.
Але ця ситуація була випадковою. Бо Яву наділено ще тим характером! Сталевим!

От до прикладу, Ява захотів організувати кориду. Биком була Контрибуція, а він, звісно, тореадором. Проте вона зовсім не сприймала його за суперника і мирно жувала траву. Тоді розлючений Ява наніс удар Контрибуції ногою по морді. І… полетів у небо! Коли хлопчина знову торкнувся землі, то миттю побіг у бік ставу, відчуваючи, що розбудив лихо. Контрибуція помчала до нього. Добрячу половину години друзям довелося киснути в бруднющій водоймі, доки лють тварини вщухла. Далі у Яви виникла нова геніальна ідея — змайструвати підводний човен.

Ява й Павлуша проходили біля старої криниці. Звісно, що їм нестерпно захотілося гукнути в колодязь, щоб почути загадкове ехо. Та у відповідь, на їхній превеликий подив, почувся писк цуценяти. Ява не побоявся і дістав цуцика, врятувавши від неминучої смерті. Його назвали солідним іменем Собакевич.

Розділ II

— Завгородній з Ренем! Геть із класу! Негайно! Не за горами, бачу, той час, що ви з коровою на урок прийдете! Тільки те й робите, що дисципліну зриваєте! — Галина Сидорівна була аж надто сердитою цього разу.

Тож не лишалося нічого, крім як теліпатися в напрямку дверей. Вже за дверима зі щойно розстебнутої Явою сорочки виплигнув Собакевич. Він був радий і не розумів, що через нього щойно скоїлося справжнє лихо для хлопців. Ява з докором звернувся до песика, мовляв, не зміг він промовчати, коли вчителька взагалі Павлуші питання ставила, а не йому, Собакевичеві. Похилена песикова голова свідчила про те, що він, певно, зрозумів свою вину.

Почепивши Собакевичеві дзвінок на шию, друзі прогулювалися. Коли вони проходили повз сарай, то почули якісь голоси і підслухали розмову двох чоловіків, які пили оковиту і говорили про якусь справу. Вони мали дивні імені — Бурмило та Книш. Останній умовляв на щось лихе Книша, обіцяючи, що за це він буде щедро нагороджений вермахтом, себто німцями. Вони домовилися, що для «діла» їм необхідно купити дещо, а для цього доведеться їхати в Київ. А, як повернуться, то все і зроблять. Бурмило таки сумнівався і спитав, чи Книш не зможе провернути все самотужки, той відповів, що ні, бо для цього мають бути гарні навички для плавання, які є в Бурмила, а в нього, на жаль, немає. Бурмило щось, певно, заперечував, та хлопцям не вдалося розчути. Книш у відповідь нагрубив своєму компаньйонові і сказав, що такого вдалого моменту більше не буде. Бо це й так неймовірна удача, що його, Книша, відправляють на екскурсію разом із школярами. Тут вже Бурмило здався і дав згоду. Вони домовилися тримати все в секреті і розпрощалися.
Та Ява з Павлушею не встигли навіть обговорити почуте, оскільки Собакевичеві знову вдалося зірвати навчальний процес — школярі сприйняли звук від його нашийного дзвінка за дзвоник з уроку, й повибігали на перерву. Вчителька, коли все зрозуміла, знову була розлючена і сказала, що вона відмовляється везти Яву з Павлушею на екскурсію в Київ. Поїдуть всі, крім них двох.

Розділ III

Товариші намагаються вмовити вчительку змінити своє рішення стосовно Києва, але вона лишається непохитною. Тоді хлопцям доводиться йти на відчайдушну справу — вони вирішують сховатися під лавкою в авто. І все б нічого, коли б не ті кляті співи! Дорогою шкільне товариство затягло пісню, Ява з Павлушею теж не втрималися. Але раптово всі стихли, а вони ні. Тоді їх і знайшла Галина Сидорівна. Діватися вже було нікуди — хлопці таки їхали зі всіма!

По приїзду до міста школярі захотіли спробувати проїхатися метро. Та Яші з Павлушею не так важливо було розглядати підземку, як те, що вони мали не спускати з очей Бурмила та Книша. Вони побачили, що ті йшли з магазину із незвичною покупкою — маскою та ластами. Та за цими важливими справами хлопчаки незчулися, як відстали від групи. Невдовзі їхні імена звучали на все метро, їх розшукували. До вчительки хлопців було повернуто старшиною міліції.

Вдома Ява з Павлушею пильно слідкували за подальшими діями підозрілих чоловіків. І одного разу їм трапилося побачити, що вони пірнають у плавнях, де зазвичай багато дичини. Виявилося, що десь там у воді лишилася рушниця мисливця Папуші. І він сказав, що віддав би за неї чималі гроші, якби хто її дістав з води, бо вона була для нього щасливою.

Під час стеження Ява з Павлушею потрапили на територію двору одного із вчителів. Випадково ними була перекинута якась посудина, з неї вибігло щось рідке. Антон Фарадейович (власник двору) побачив все це і сказав, що в посуді знаходився глобуліс — водорість мікроскопічного розміру, яка, можливо, здатна стати за основу харчування космонавтів. Хлопчаки чесно все розповіли, і вчитель зміг їх вибачити.

Ява не прийшов на іспит з української. Він примчав лиш наприкінці, коли вже всі все дописали. Його причина не була поважною — він був на риболовлі. Дізнавшись про вчинок онука, дід Варава всипав йому на горіхи.

І взагалі Ява останнім часом був якийсь дивний, зовсім не схожий на себе — був замкнутий, не говіркий, навіть на море їхати не захотів, хоча перед цим йому дуже хотілося.

Розділ III

Із цього розділу читачі дізнаються з уст Павлуші про те, як Ява став його найкращим другом, хоч до цього вони зовсім не товаришували.

(Далі говорить Павлуша).
Я був переконаний, що Ява був вредним. І на те я мав свої причини. Одного разу він штовхнув мене до калабані тільки за те, що його картуз полетів на дерево… з моїх рук. А я тільки-но надів новенькі штани! І вся рідка багнюка з калюжі потім стікала з тих штанців, щойно куплених мамою в районному магазині!
Моїм другом був Антончик Мацієвський. В їхньому саду росло багато-пребагато малини. Він пригощав мене цією диво-ягодою. А я ж її так люблю! Я був переконаний, що наша дружба з Антончиком і малина буде вічною, та сталося зовсім не так.

Одного теплого сонячного вересневого дня ми повисідали на полі з кавунами та із задоволенням смакували солодючі кавунчики.

Це ж ви не бачили того баштана! Тож треба вам розказати! Він величезний. Не видно ні початку його, ні кінця. А полосатих тигрів-кавунів, здається, ціла тисяча лежить. Хоча яка там тисяча! Мільйон! Але найбільшим тигром цього поля є навіть не найбільший кавун, а сторож дід Салимон. Як же ж він боляче лупить! Ще пару деньків чутимеш його руку. Чомусь цьому дідові не подобалося, що ми займалися крадіжкою кавунів. Йому хотілося аби ми питали дозволу. А нам випрошені кавуни були не такими смачними…

Ага, тож сидимо ми посеред баштану і наминаємо кавунчики, звісно, що не випрошені. Сторожа не було, він по сигарети почимчикував аж до сільмагу. Ми власними очима в цьому переконалися, тож тепер не хвилювалися. За традицією йому має зустрітися якийсь товариш, наприклад, дід Варава, чи ще хто. Тоді вони почнуть говорити про американського агресора, чи ще про що, аж доки надворі сутеніти не почне. Дідові Салимонові було нудно на баштані, тож він купив собі транзистор, який і розповідав йому всілякі новини. Через це, коли дід бачив яку живу душу, не міг стриматися, щоб не розказати все, що долинуло його вух із новин.

Ми вже наїлися так, що тільки й могли сказати, що «хух». Досі їв лише товстяк Гриша Сало. Той, здається, може їсти вічно.

Ото так понаїдалися! В пузі ні на крихту не лишилося місця!

Повсідалися ми біля величезної гори кавунів — вони зібрані, аби вже наступного дня виїхати з поля машинами.

Їсти сили вже не було, як і не було її на те, щоб піти з цього кавунячого раю. Зрозуміло, що не буде більше такої нагоди, що сторожа немає, та й поїдуть звідси полосатики-тигри вже наступного дня. Тільки згадувати й будемо!

Спробували ми кавуновий футбол — але кавун набагато важчий за м’яч. Облишили те діло.
Тоді почали у війну гратися. Військовим об’єктом — ворожою укріпленою лінією — стали кавуни, бомбами теж, ясна річ, були вони. Підняв вище голови — і полетіли!!! Одна смугаста бомба розлетілася на друзки, ще одна, ще, ще… Все навколо залило червоною кавуновою кров’ю та обсипане чорними слизькими сіменами.
Немов недовго ми й погралися, а як схаменулися — вжахнулися — земля навколо була червоно-біло-зеленою.

Порішили, що тільки фашистам таке наробити годиться. А ми ж не вони.
Сидимо, відхекуємося.
Глянув Стьопка Карафолька на кавунову гору й сказав:
Отака тільки величезна! Немов піраміда з Єгипту!
Та як схопиться:
Хлопці! А нумо грати в гру про фараона!

Не скажу, що Стьопа був нам аж дуже другом. Недолюблювали ми його. Кожного дня він починав день із чищення зубів та зарядки, словом, був ще тією свинею. Стьопу можна було сміливо назвати зразковим учнем: він був відмінником і з навчання, і з поведінки, не розбив жодного вікна, не спалив жодної «жабки» з кіноплівки, дівчат не ображав… І цією поведінкою йому вдавалося нас неабияк підводити. Бо кожного разу, коли нас за щось лаяли, то того ненависного Стьопу ставили в приклад. В ці моменти ми часто бажали йому подумки нехорошого, наприклад, чиряка, та ще й посеред носа!

Проте бували моменти, коли ми забували всі свої образи і слухали Стьопку, бо він для нашого товариства був не чим інакшим, як довідником з ніжками, оскільки читання було його улюбленою справою. Тож в Стьопиній голові вміщалося дуже багато інформації. От і цієї миті ми спитали його про піраміди, бо нічого не чули ні про них, ні про сам Єгипет. Він нам все розповів: і що то гробниці такі і хто там похований. Все.
Я не зміг співставити цю інформацію і можливий варіант гри, тож просто спитав у Стьопи що ж саме він надумав.

Той відповів, що вони просто оберуть когось, хто стане померлим фараоном і поховають його в кавуновій «піраміді». Ява зрадів і зацікавився. Я ж, навпаки, був проти, бо що ж то за гра така — хоронити мертвяка, не дуже весело.
Та Ява був рішучим і непохитним, і вже вираховував, кому ж бути за фараона:
Котилася торба…

Моя душечка відчувала, хто буде триклятим фараоном, бо невезучішої людини за мене, мабуть, ніде не було. І, дійсно, випало на мене.

Стьопа бадьоро залепетав:
Павлушо, тобі пощастило бути фараоном — славним, знаменитим та могутнім. Можеш навіть ім’я будь-яке вибрати.
Він перерахував мені кілька імен, які мені абсолютно нічого не сказали, тож я просто, не задумуючись, повторив одне з них:
Гаменхотеп.
Тепер Стьопа починав гру. Він піднімав руки в напрямку сонця і голосно промовляв:
Гаменхотепе, величний фараоне, тобі вдалося завоювати велику кількість земель, та підкорити не один народ, вдалося написати своє славетне ім’я до історії! Та смерть є невблаганною, і вона дісталася до тебе. Тепер ти покидаєш цей світ!

Далі Стьопа закликав «рабів» плакати, і хлопці, раді старатися, почали голосно та жалісно завивати.
Стьопа тихо скерував, що я маю вже лягати.
Діватися було нікуди, я влігся на землю. Далі треба було прощатися.
Прощавайте, — безрадісно промовив я, — Не згадуйте мене лихим словом. Вибачте, якщо щось не так коли зробив. Передавайте уклін для мами, тата та Галини Сидорівни та всіх наших.
Стьопа сказав, що треба прискорити процес, тож я закрив очі і якомога голосніше постарався зітхнути — вмер.

Великого Гаменхотепа не стало! Яке величезне горе! — Стьопа пищав аж надто завзято, що я аж страх відчув і почав щиро себе жаліти.
Та ми не дозволимо його імені стати забутим! Воно буде увіковічнене в піраміді. До роботи, нікчемні раби, до роботи!
Хлопці почали жваво обкладати мене полосатими «тиграми». Минуло зовсім трохи часу, а я вже відчував, що моя грудна клітина настільки здавлена кавунами, що я не можу вдихати повітря і задихаюся.
Ей, — заволав я. — Мене дійсно тут задавить. Годі!
Мовчи! — гримнув на мене Стьопа. Який з тебе покійник! Убити треба такого покійника!
З цими словами з його рук на моє обличчя повільно, але впевнено ліг величезний кавун. Я спромігся тільки кавкнути.

Та ні, друзі, і дійсно може гигнути, — раптово обізвався Ява.
Я побачив білий світ, бо хтось зняв з мого обличчя кавун.
Всі загомоніли, мовляв, не бачити їм тепер піраміди.

Все буде! — гукнув Стьопа. — Насправді ж фараони були поховані в сидячому положенні, а іноді навіть в стоячому. — Піднімайся, Гаменхотеп! Лишень не говори, бо ти ж мертвий.
Я встав, а раби працювали навколо мене. Та зараз вже так важко не було. Бокам великої волі не було, але дихав я вільно. Невдовзі я вже знаходився в центрі справжньої піраміди з кавунів, лиш моя голова була її верхівкою, та й та походила на кавун, як зауважив Ява.

Стьопиній радості не було меж, тож він навіть похоронну музику мугикав веселенько.
Аж тут закричав Антончик:
Хлопці! Тікайте! Дід іде!

Всі повтікали, немов руді миші. Все це відбувалося так швидко та раптово, що страх навіть не відразу прийшов до мене. А зараз від друзів і сліду не лишилося, моє тіло все похололо, а душа пішла в п’яти.
Я у кавуновій пастці не в змозі рухатися. Та я добре бачив діда Салимона, що біжить до мене і розлючено махає кийком.

Хлопці, — не маючи надії, все ж пискнув я, — Як же я! Гаменхотепа покинули! Антон! Друг!
Та надії не було. Вони вже не чули.
Кінець! Загибель! Дід прибіжить та як уздрить, що наша братія тут натворила, подивиться на оті побиті кавуни і полетить тоді кийок на мій кумпол. І додасться ще один розбитий кавун до решти. Дійсно стануть мені кавуни гробницею, пірамідою…
Я вже ледь не відчував люте дідове лице.

Та раптом побачив Яву. Сторож же майже добіг і розмахнувся києм. Ява ж різко вхопив з «піраміди» кавун і жбурнув по дідові. Дід кинув кийок і заледве впіймав кавун. Він був справжнім баштанником і не зміг дати кавунові розбитися. А Ява тим часом вже жбурнув йому другий кавун. Салимон зловив і цього. Збоку це було схоже до цирку. Все повторювалося ще і ще.
Я тим часом намагався звільнитися, і в мене виходило. Тепер і я міг кидати дідові кавуни. Ми з Явою разом жбурляли, а в нього виходило все спіймати. В цей час він тільки лаявся на нас, обзиваючи різними негарними словами.

Ще мить і я та Ява з усієї сили летіли баштаном. Все! Дідові не догнати!
Ми бігли поруч, в унісон, немов один спільний живий механізм. На мить мені навіть здалося, ніби навіть у наших сердець тоді був один ритм.
Я почував себе прекрасно!

Певно таке ж відчуття є в справжніх друзів-солдатів, які поряд атакують ворога.
Мені хотілося, аби ми не переставали так бігти ніколи.
Найкраща річ у світі — дружба!

Наступного дня ми скріпили нашу дружбу ще більше, як говорять, на крові. Тому що дідові Салимонові спало на думку розказати всі події, пов’язані з пірамідою, нашим рідним. Від батьків ми отримали 428-ме попередження, яке припало на те місце, яке не пристойно згадувати, коли поряд є дівчата. Під час цього всього процесу мати та батько примовляли:
Стьопи ж з вами не було! Он він який! А ти…
Ми нічого у відповідь не говорили, зціпивши міцно зуби. Жодного з хлопців ми не здали. Нехай нахваляють Стьопку. А мені тепер відомо, який він насправді, і який Антончик, а який Ява!
Тож тепер я просто не мав права поїхати на море сам.

Дружба є великим словом. Може, навіть найбільшим зі всіх слів, вигаданих людьми.
Аби врятувати друзів і дружбу людям іноді доводиться піддаватися тортурам, сідати до в’язниці, чи навіть померти.