Вулична приреченість

Значить так. Якщо ви звикли до Несбьо з його товстезними томами про Харрі Холе, де розслідування тягнеться, як гума, на 600 сторінок - забудьте. «Кров на снігу» - це взагалі інша історія. Це як короткий, точний удар під дих у темному під'їзді. Жорстко, швидко і суто по ділу.

Головний герой, Улав - штатний кілер. Але він взагалі не схожий на тих кіношних термінаторів у стильних костюмах. Він сам чесно визнає, що багато чого не шарить: водити тачку нормально не вміє, в математиці дундук, з жінками тупить. Єдине, що в нього виходить чітко - «вирішувати проблеми» для одного кримінального боса в Осло. Натиснув на гачок - забрав кеш, ніяких емоцій.
І от цей бос підкидає йому нову халтуру - вкрай делікатне і нетипове замовлення. Улав береться за справу, починає вистежувати ціль і... все йде шкереберть. Звичний алгоритм дає збій, і замість того, щоб просто мовчки виконати роботу, чувак опиняється перед вибором, який ламає всі правила гри. 

Текст рубаний, майже пацанський. Книжка дуже коротка, проковтується буквально за один вечір під банку пива. Несбьо тут не розмазує філософію по стінах, усе динамічно і без зайвого трепу. Осло тут - не красива картинка для туристів, а мерзенне, промерзле місто, де постійно валить сніг, і на цьому білому тлі всі кримінальні розклади виглядають ще похмуріше.
Але найбільше чіпляє сам Улав. Автор якось так викрутив історію, що тобі цього відморозка починає бути реально шкода. Читаєш і бачиш не просто тупе знаряддя вбивства, а загубленого чувака, який, може, і хотів би нормального життя, але колись давно звернув не туди. У тексті повно чорного гумору і такої собі специфічної вуличної приреченості.