Талант письменника – синтетичний багатогранний дар що вимагає не самої лиш фантазії і вміння викласти в тексті багатство власної уяви. Без сумніву, володіння словом, як головна складова таланту, виділяє з розмаїття митців тих, кого ми називаємо письменниками, однак вміння писати і цим брати в полон читацькі душі далеко не весь арсенал хорошого автора. Ось переді мною книжка, з якої я беру інформацію про віддалену епоху. Тільки замислитися: останні події роману стосуються тієї давнини, коли не тільки мене, а й моїх батьків не існувало, принаймні ще кілька десятиліть. І при цьому ми читаємо, я читаю книжку, написану моєю майже ровесницею. Читаючи, вірю. Напевно, чимало інших письменників вирішують проблеми історичної правдивості, вдаючись до вимислу. В романі «Винуваті люди» вигаданими є персонажі, їхнє кохання, поламані долі. От тільки все відбувається не в якійсь взятій із фантазій хацапетівці, а в цілком реальних населених пунктах, абсолютно реальної для нас України, в роки, коли історики зафіксували для нас певні еволюційні зрушення у суспільстві. Вони безпосередньо і впливали на життя наших героїв. Ну і як тут можна бездумно віддаватися цілковитій фантазії? Література не може дезорієнтувати нас, вступаючи в суперечки з історією. Тому абсолютно достовірно відомо, що за сторінками роману криється тривала і ретельна робота над документами, консультації зі спеціалістами, архітектурні розвідки, тобто все, чим переймається кожний серйозний автор, створюючи новий твір. Можливо, як дилетант, я висловлю наївну думку, що твори подібного рівня можуть бути залічені Тетяні Белімовій як… докторська дисертація. Кандидатську вона захистила давно, але ж дослідницька робота письменниці чимось схожа на наукові дослідження?
В мені говорить частина моєї особистості, закохана в Київ. Не кажу про Ставище, яке може бути близьким комусь із читачів, де відбувається частина подій роману, або згадувані Біла Церква чи Берикса. Кожному своє, а я безмежно люблю Київ, хочу бачити його не тільки сучасним, а й очима тих мешканців – людей початку ХХ століття. Тетяна намалювала мені мою столицю настільки виразно, що «Винуваті люди», по суті, не тільки роман, але й машина часу. Я ніби йшов назирці за Марусею, головною героїнею, чітко уявляючи собі де саме все відбувалося.
Крім того, Тетяна Белімова ще й письменниця-художниця. Чомусь у мене склалося враження, що я бачив вигаданих нею людей, винуватих і невинуватих. Як для особи з не дуже гарною зоровою пам’ятью, це хороший сигнал що свідчить про майстерність авторки. Здається, я впізнав би на вулиці принаймні половину дійових осіб. Крім того, для мене значно більше, ніж зовнішність, важливі особливості мови. Наскільки всі герої різняться портретно, настільки ж вони не однакові коли починають говорити.
Наостанок хотів би наголосити на важливості цієї книжки для українського читача тим, що в ній має місце ненав’язлива думка про важливість ідентичності для сучасної людини. Насправді, як для нас важливо усвідомлювати, що ми є нацією, яка збагачує світ своєю самобутністю, так і для кожного, хто би до якого народу себе не зараховував, не повинно існувати відчуття або комплексу меншовартості. Обидві крайнощі, як невиправдана гоноровість чи зверхність, так і самоприниження в очах інших є патологічно неприйнятними станами. В романі Тетяни Белімової майже відсутні «чорні» і «білі» герої, у тому сенсі, що кожна жива людина має в собі набір якостей, які можна з різним ступенем об’єктивності «зафарбувати» в той або інший колір. Хіба от тільки Прохор… Але я не заглиблюватимуся в сюжет, адже хтось має на меті прочитати роман чи вже читає його. В решті ж негативних особистостях проглядаються і деякі людяні риси. А ті, кому ми симпатизуємо, здатні утнути неочікуваний фінт. Та все ж, зупиню на цьому потік слів.
З подякою авторці! Тетяно, ти – супер!