Вже ветеран вулиці

Ти думаєш, що на четвертому раунді можна розслабитися і просто плисти за течією? Звикнути до цієї подвійної гри, де ти вдень спиш на м’якому дивані, а вночі разом із підлітками розплутуєш кримінальні схеми? Аж ніяк. Місто так не працює. Гамбург - це насамперед порт. А порт ніколи не спить, нічого не пробачає і завжди вимагає свіжих жертв.

Усе починається з запаху. І це вже не тонкий аромат дорогого паштету в чистій мисці. Це густий, прогірклий сморід дешевої риби, іржавого металу, мазуту і солоної води. Сморід темних складських приміщень і портових доків, де за контейнерами постійно відбувається щось таке, від чого холоне кров.
Вінстон Черчилль остаточно попрощався зі своїм внутрішнім домашнім хлопчиком, який боявся забруднити білі лапи. Він - ветеран вулиці. Він знає ціну справжній відданості і знає, як виглядає зрада. Але цього разу небезпека підповзає звідти, звідки не чекали. Назва «Заради сардин в олії» - це не кулінарний жарт. Це метафора того стану, коли тебе і твоїх близьких затискають у бляшанці так щільно, що стає фізично нічим дихати. Темрява насувається, пресуючи всіх, хто опинився всередині.
Система знову дає збій, і дорослий світ вкотре доводить свою абсолютну імпотенцію. Поліція сліпа, закони не працюють. Тому Кіра і Вінстон разом зі своєю тіньовою армією - тими самими битими життям, обшарпаними дворовими котами з надірваними вухами - змушені лізти в самісіньку клоаку. Туди, де не діють шкільні правила чи поліцейські протоколи. Де працює тільки жорстке, первісне право іклів і кігтів.

Хто цього разу перейшов їм дорогу, в яку конкретно пастку вони вляпалися і що саме було сховано на дні цієї кримінальної банки? Ти сам маєш пройти цими слизькими від мазуту дошками.