Його повезли в синій-синій «Волзі»

Євген Концевич для мене - це радянський Винниченко-шістдесятник. Він теж свого роду бунтар і пише про радянську дійсність негатив. Принаймні всі оповідання автора, які я досі читала, засуджують характерні для радянської доби явища дефіциту, бездуховності, стереотипності мислення. Чергове оповідання «Його повезли в синій-синій «Волзі» про конфлікт міста і села, батьків і дітей, моди і традицій, мови і «язика», порядності і бездуховності. Головний герой - дід Юхим, що проживає в селі, він звик до своєї криниці та за звуками, що йдуть від неї, коли хтось приходить по воду, вгадує своїх сусідів. Він щасливий жити в селі, це його домівка, хай хата вже стара і потребує ремонту. Дідова невістка має намір відвезти його в місто - «город». Дід пручається, але лише думками. А так він змушений поступитися, залишити все - і в город. Аж ось підʼїжджає синя-синя «Волга» і забирає діда з почестями. В радянські часи ця марка автівки вважалася елітною. І читач має, напевно, порадіти за Юхима - він їде в місто, у хорошу квартиру, під нагляд сина та невістки. Навіщо йому стара хата в селі та криниця? Але остання репліка з діалогу сусідок змушує нас кардинальним чином змінити висновки: діда забирають в будинок хроніків, тож не буде він жити із сином, не радітиме спілкуванню з рідними. Додам від себе, що в нашій словʼянській традиції здавати людину пенсійного віку в будинок для літніх людей вважається явищем аморальним і бездуховним. На Заході ж, зокрема у Німеччині, це звична річ, а деякі літні люди залюбки туди йдуть. Тому оповідання Концевича є зрозумілим власне українцям; якщо ж його перекласти і прочитати європейцям, вони, навпаки, подумають, які хороші в діда діти, що забезпечили йому гідну старість.