Забіг двох одержимих

«Лялька» Даніеля Коула — це стовідсотковий, адреналіновий шок-контент, загорнутий в обгортку британського поліцейського трилера. Коул не грається у напівтони і не намагається акуратно лоскотати нерви; він з першої ж сторінки вибиває двері ногою і кидає на стіл один із найхимерніших і найгротескніших концептів злочину в сучасній жанровій літературі. У порожній квартирі знаходять труп, який буквально зшитий із частин тіл шести різних жертв. І палець цього «франкенштейна» вказує прямісінько на вікна квартири головного слідчого. 

Головний герой, детектив Вільям «Вовк» Фоукс - це еталонний зразок антигероя, який тримається на роботі виключно завдяки своєму таланту, бо як соціальний елемент він абсолютно нестерпний. Він щойно вийшов із психіатричної клініки після того, як ледь не забив до смерті підозрюваного в залі суду.
Його протистояння з убивцею - це не класична шахова партія між геніями. Це забіг двох одержимих. Межа між розхитаною психікою Вовка та садистською логікою маніяка виявляється небезпечно тонкою. Коул препарує стан людини, яка настільки глибоко занурилася в темряву чужих злочинів, що вже сама ледь розрізняє, де закінчується закон і починається її власна, тваринна лють.
Не менш епічно показана роль медіа. Убивця зливає пресі «список смертників» із точними датами їхньої страти і прізвище Вовка там стоїть останнім.
Тут починається жорстка деконструкція нашого суспільства споживання. Коул показує, як кривава трагедія миттєво перетворюється на розважальне реаліті-шоу. Репортери, серед яких і колишня дружина Вовка, готові йти по трупах заради ексклюзиву і рейтингів. Натовп, замість того щоб жахатися, жадібно чекає наступної дати зі списку, купуючи попкорн. Автору вдається блискуче показати, що найцинічніший монстр у цій історії - це не завжди той, хто тримає хірургічну голку, а часто той, хто продає фотографії її наслідків на перших шпальтах.

«Лялька» - це кінематографічний, шалено динамічний текст із дуже чорним, британським гумором. Він працює як таймер бомби, що невблаганно відраховує секунди до вибуху, змушуючи читача ковтати сторінки просто на рефлексах, аби дізнатися, чия голова полетить наступною.