Життя - це гра

Уперше почула про Еріка Берна та його книгу чверть століття тому, коли на першому курсі педуніверситету вивчала загальну психологію. Лекторка нам говорила про те, що люди грають три ролі : дорослого, батька та дитину, тому для уникнення конфліктів, необхідно, аби один з учасників транзакції зайняв нерівну позицію, тож при спілкуванні із начальством слід стати дитиною й з усім погоджуватися. 
Коли придбати книгу Берна стало реальним, я це зробила. Однак була дещо розчарована. Напевно, це сталося через те, що я не є психологом, тим більш практикуючим психологом. Я читала і майже нічого не розуміла, принаймні першу половину книги. Подеколи просто гортала сторінки, доки не розпочався розділ про ігри із конкретними прикладами. Тому зауважу, що пересічний читач, напевно, буде розчарований: книгу розраховано на професіоналів. Автор класифікує ігри; це теж доволі цікаво. А от опис Ігор подеколи мені здавався аксіоматичним і примітивним. Наприклад, гра «Алкоголік», де й так зрозуміло, хто і які ролі грає. Доволі близьким зараз став опис подружніх ігор, особливо тих, де один з партнерів покладає всю провину на другого партнера. От я півроку тому була в подібній ситуації - шкода, що Берна тоді не було під рукою. І це в черговий раз доводить, що люди діють за певною інерцію, за шаблонами, які вже давно досліджено й про які фахові психологи давно знають. А все наше життя - не що інше, як гра, в якій ми, залежно від обставин і ситуації, граємо ту чи іншу роль.