ЗЛЕТ ТВОРЧОГО ДУХУ В ОСЯГАННІ ПОЕТИЧНИХ ВИСОТ (Роздуми над збіркою Бориса Боровця «65 на 65», Рівне, 2013)

Кожна нова збірка Бориса Боровця – це неповторна яскрава зірка на поетичних небосхилах. Здавалось би, у збірці «65 на 65» усе начебто повторюване, оскільки вона скомпонована з уже раніше написаного і виданого, однак своєю структурною вивершеністю це видання нагадує своєрідний духовний Храм, ступивши до якого, уже не можеш стримати емоцій, адже кожен поетичний образок у своїй логічній послідовності захоплює не лише змістом, а й образною канвою, філософськими роздумами над прожитим і пережитим, висвічується гранями мудрості та високих духовних ідеалів. Життєвий календар щоразу скидає листки, мов осіннє дерево, все більше і більше оголюючи думки, душу, але перевага листків календаря в тому, що вони не перегнивають, як у природі, а залягають цупким стосиком в свідомості кожної мислячої людини, а коли та людина ще й наділена божим даром творити – ці листки витворюють у її душі неперевершену симфонію, нетлінний духовний скарб. Сягнувши мальовничих берегів свого 65-ліття, Борис Боровець запрошує у свій духовний Храм, подумки озираючись на стежки, де залишились сліди радощів і печалей, навіяних життєвими вітрами. Була дорога як дорога, Нічим не гіршою, ніж в інших, Пізнав за кожним поворотом Потроху радість і печаль. Образ «срібного літака», що «сів на квітку», нагадує пережиті літа, що «гойдаються на тонкій стеблинці». Чи смуток, чи старість, чи втеча від самотності – хто зна, що стало причиною того, що ніяк не хотілось злітати. Та, зрештою, гарно ж у лузі! А з висоти прожитих літ краса «блакитної ріки» життя сприймається особливо зворушливо. Напевно, тому й гойдаються на «тонкій стеблині» оті літа, вантаж яких спонукає до роздумів. Смуток, старість, самотність – мінор відчуттів вигулькує з душі поета, залишаючи у сповідальному поетичному Храмі нетлінні спогади, списані найбільшим мудрецем в образі Життя. Сповідь ліричного героя перед порогом власної совісті – свідчення глибокої відповідальності поета за пережите і зреалізоване не зовсім так, як би хотілося. І в основі тут, напевно, не стільки сама особистість з її совістю, скільки життєві обставини, в яких та особистість, наче корабель у морі, змушена підкорятись всіляким стихіям: десь опиратись, десь піддаватись плину течії, аби не потонути в бурхливому вирі. А на рятівних берегах настає мить збагнути найістотніше: Збагнув тепер: чини, багатство, слава Розвіються, як дим, і відлетять вони, Коли чола торкнеться білий саван Нежданої останньої зими. Пам'ять, мов «прощальний крик гусей, що дикими гуртами полинули у вирій», повертає у «тихе село, де втопають у мальвах ошатні оселі». Ностальгійні ноти смутку огортають серце при спогаді про найрідніших людей – батьків, які «самотньо й розпачливо в тузі» чекають рідних дітей. Та зазвичай нам «бракує часу й теплоти», аби приділити батькам достатньо уваги, аби встелити їхню старість «рушником щоденних турбот». Щемливі роздуми навіває дорога до рідного села, де уже «ніхто не чекає, хіба що горбочки забутих батьківських могил». Коли старість крадькома стукає у двері, ніяк не хочеться її впускати. Однак її прихід нагадує, що віковий ценз хоч і є міркою прожитих літ, та не завжди є приводом змінювати стиль життя і молодече завзяття. Райцентр. Автобус. Штовханина. - Сідайте, дядьку, тут, будь ласка…- Якийсь припрошує хлопчина. … Думки. Вже дядько? Час невпинно Збігає. Хоч-не-хоч – старію. А спогад ще чіпким реп’яшком хапається за кучеряві думки, які так манять чистими джерелами «річки дитинства», кличуть «до млина», де «від зорі і до темна робота робиться земна», у Борок, який здається «просто раєм», ваблять разом з ватагою хлопчаків поласувати буяхами. …Оце б закинути діла, Майнуть до рідного села, Де в світанкових теплих росах Дитинство наше бродить босе! Оце б закинути діла. Перекидаючи місток з дитинства у зрілість, бринять мінором рядки з «Тріолетів». І дивно так, і сумно так, Що все у цім житті минає, Що перелітний грак-літак Вже подає нам віщий знак, Мовляв, натішились усмак, Тепер пора й за небокраї. Поетична мова Бориса Боровця завжди лаконічна, ясна і точна. В художній системі поета вдало вибрана деталь чи прикмета зовнішньої обстановки завжди наповнюється великим психологічним змістом. Через зовнішню поведінку людини, її жест автор розкриває душевний стан свого героя. У просині ранку не спить уже хтось, Косу хтось завзято й затято клепає. Нічого миліше цих звуків немає, Аж серце ураз теплотою взялось. Поет і прозаїк з мисленням аналітика, поглядом мудреця, Борис Боровець не викорінив оте романтичне начало, без якого поезія, як і саме життя, втрачає найцінніші барви. Лірика продовжує жити у збірці «65 на 65», трепетно торкається чутливих сердець, бринить високими почуттями. У погляді, у доторку, у слові, В моїх думках, у снах і наяву Живи, моя нестрачена любове, Допоки я на цій землі живу. Людина великої культури з широким світом пізнання, письменник легко і вільно дихає творчим повітрям світової культури. Йому близькі поезії Роберта Рождєственського (Росія), Василя Зуйонка та Юрки Гаврука (Білорусь), Бертольта Брехта (Німеччина), що «згустками акордів» торкаються струн душі і вдалим перекладом лягають на папір. Не треба сліз. І слів не треба плоских… Над пилом придорожньої трави Хай на прощання прозвучить Чайковський, Хоч не почую я – так чуйте ви! (З Василя Зуйонка) Творчість Бориса Боровця – це поезія високого ґатунку і відточеної словесної майстерності. У ній немає ніякого версифікаторського штукарства, зловмисної винахідливості. Метафорична образність у ній багата і вишукана. Скажімо, «небо ллє блакитні сльози», «весілля сонця і снігів», «помирають дерева», «блискавиці в’яжуть узор», «дощова краплина присіла на щоку», «хрущі вінчаються у вітах» та багато інших. Гостює у збірці й багатолика, як усе живе, панянка Осінь. І ці осінні лейтмотиви обростають варіаціями мінорних настроїв, настроїв миттєвої меланхолії з домішками тривоги і поряд з тим бажанням шанобливо сперечатися зі смутком втрат і тривог. Щедре літо пройшло, Пахнуть думи, як осінь, димами. І нема вороття, Заросли у минуле стежки. Боровик, наче дід, Під березою хитро сміється: Ми з тобою брати, Ловим осені нашої мить. Серед поетичних мініатюр є рядки, які сьогодні не можуть залишити байдужим ні дорослого, ні дитину, оскільки надзвичайно актуальні, звучать в унісон з трагічними подіями в країні. Газети знову бісяться: - То де ж в країні лад? …А ген підняв на Місяці На вила брата брат. І що б отам ділити їм – Космічний сірий пил? Допоки світ цей житиме На ешафоті вил? Мотиви збірки розгалужуються роздумами про «патріотів» і патріотизм, в яких вчувається життєва дисгармонія, над якою вивершується заспокійлива мудрість. Живу собі, як дозволяє час, Як всі, хто не покинув Україну. Потроху забудовуєм руїну. А «патріоти» судять-гудять нас. Знаходять місце у збірці й повчальні мотиви, якими пронизані «Притча про мудрість» і «Притча про відповідальність». - Живіть заради себе, в цьому істина, Щасливим буде кожен – щасливим стане світ. Зниження якості життя, рівнів людської екзистенції не проігноруєш, однак оптиміст за світоглядом, глибоко шляхетний чоловік з чималим вантажем пережитого, чиї думки і душа тонко відчували пульс життя з усіма його перипетіями, Борис Боровець і нині прозірливо дивиться у майбутнє, не переступаючи гуманних законів добра і справедливості. Його завжди хочеться читати і слухати. З ним хочеться радитись, адже він впевнено господарює на творчій ниві, яка манить відбірним врожаєм, що виплеканий сонячним теплом щирої, відкритої душі. І не треба шкодувати, що «Збігає по краплі життя, неначе із сосон збігає живлюща живиця», адже в тих краплях – глибокий зміст, життєвий і духовний досвід з його радощами і печалями, злет творчого духу в осяганні поетичних висот. Та, зрештою, не все ще «виспівано». Своїх пісень я ще не виспівав, Не вичерпав свого життя до дна. Все, що було й що буде – не клену його, Бо в ньому смисл одвічний і простий: Корінням спраглим виростать з минулого, А кроною – у завтрашнє рости. Борис Боровець ніколи не був гвинтиком велетенської суспільної машини. Радше був деревом край дороги, яке має коріння. Міцне коріння, оскільки вросло в якісну літературу, дуже високого рівня, гуманну за духом і магічну за втіленням, без фальші і лицемірства. Тож нехай же його завтра буде чистим, мов ранкова роса, плідним, як найврожайніша осінь, світлим і барвистим, мов коромисло веселки, а творча нива колоситься тільки добірними врожаями. Хай буде розлогою і пишною крона його творчого дерева, аби сховавшись під ним у виснажливу спеку, втамувати духовну спрагу.