Зʼїж ранкову порцію любові

потяги дійсно йдуть за розкладом
а ми чомусь завжди спізнюємось
 

Дмитро Лазуткін є не просто майстром верлібру, він маестро метафор та тонких образів. Ця збірка поезій створює широку образність, хоча важко сказати, чому саме вона присвячена. Образ один, потім другий, створюється якесь магічне тло розповіді. Особисто я вловила нотки любовної лірики. Рядок «Зʼїж ранкову порцію любові» якраз про це. Як я зрозуміла, кохання є взаємним і щирим. А ось фраза про потяги доволі глибока, вона вчергове нагадала мені епізод із моїм знайомим, який не поспішав жити. Напевно, так і має бути, на те вона й література. Згадався хлопець, що завжди все робив в останній момент: він або встигав на останній потяг, або ні. І так прожив сорок років, майже завжди застрибуючи в останній вагон життя. Зустрів він у сорок років дівчину, вона завагітніла, він дуже хотів сімʼю і дитину, і все нібито було взаємним. Але все відтягував своє одруження, потім втрутилася його мама, якій не потрібна була ні невістка, ні онук… Одним словом, не встиг він застрибнути в цей останній вагон, дівчина з дитиною пішли з його життя, бо потяг йде за розкладом, а він спізнився з особистим щастям, обравши звичайне лежання на дивані і маму. Напевно, Лазуткін вкладав у зміст поезії щось інше, якусь свою історію, але мені згадалася саме ця. Життя - як потяг: не буде нікого чекати, і час є нестримний. Якщо ти вчасно не визначився зі своїми пріоритетами, то повернути втрачене  важко. Й дарма чекати, що потяг зламається чи хтось натисне стоп-кран, хоча шанс на такий розвʼязок, хоч і мінімальний, проте є. 
У поезіях Лазуткіна багато згадок про риб та про різні кольори. Добре, що серед них немає чорного. Значить, таки є шанс зробити життя яскравим та щасливим.