Поетична книга Юлії Скороди, маніпулюючи стеретипами поетичного тексту, усталеністю та втомленістю української поезії, зводить силу упередження нанівець, проте небезпечно балансує на межі поезії та своєрідної анти-поезії. Якась трешова потвора, яку ми називаємо Традицією, насувається з-поза тексту поетки, намагаючись втамувати свою спрагу завоювання, проте отримує всього лише насмішку. Сміх цей виражає себе через форму вірша поетки, соковиту мову та ліричність часто невпорядковану й таку, що доводить сама собою непотрібність у сучасному просторі літератури.

Оформлення та уклад книги надзвичайно гармонійний та виважений. Дизайнер книги стронґовський говорить, що ці “річні кільця дерев – переконлива метафора постійного виходу за рамки себе, за межі стереотипів. Авторка просила від мене мінімалізму, тож в процесі тривалих проб конкретика уступила місце геометричним абстракціям, фотографія річних кілець поступилася схематичному зображенню, а з кольорів лишилися тільки чорний, червоний і білий. Віршам це тільки пасує.”

Книга поділена на вісім розділів, які з різних ракурсів визначають стереотипність, розглядаючи сферу буття, бачачи самих себе, розподіляючи промінь мотиву на приземлені, не позбавлені асоціативних конектів і вибухів, напрямки, приносячи читачеві ще не їстівну, але цілком здатну на дотворення значеннєву субстанцію. Ця книга виявилася і простою, душевною, і рівнобіжно підступно насиченою смислом позазмістовим, спрямованим на реалізацію давно бажаного знекровлення одних форм і наповнення енерґією інших.