Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України

Перше видання праці доктора історичних наук, професора НаУКМА Наталі Яковенко, що його 1997 року київське видавництво «Генеза» випустило в світ як «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття», дуже скоро розкупили, й тепер цієї книги не знайдеш навіть у букіністів, не кажучи вже про звичайні книгарні. Так само швидко розійшлися і два наступні, переглянуті та виправлені «критиківські» видання, і вже за кілька років видавництво змушене випускати цю синтези четвертим виданням. 
Ту першу версію Наталя Яковенко супровела «ритуальною формулою скромности»: не збираюся, мовляв, перевертати дотеперішні уявлення, але, зізналася авторка у другому виданні, мета була зухваліша: «таки дещо перевернути». Дослідниця зазіхнула на святе: вона переглядає «національно-державну» парадигму української історії, ще від народницького історіописання успадковані методології, які й досі живлять (щоб не сказати – годують) нашу академічну історіографію. Але, напевно, навіть той, хто за цією традицією вбачає в історії не дослідницьке поле, а звернену в минуле політику і засіб патріотичного виховання, муситиме визнати шляхетність заявленої мети: «Перевернути впевненість у тому, що в історії все наперед визначено “за нас і без нас” якимись таємничими “закономірностями”, котрі штовхають якщо крокувати вперед/назад – то гуртом, якщо любити/ненавидіти – то одностайно. Перевернути, врешті, зацикленість на власних звитягах та бідах – ніби не існувало широкого світу довкола, звідки добрі чи погані вітри приносили нових родичів, нові прагнення, нові вартості». Українська історія у викладі Наталі Яковенко – це історія, яку можна читати без брому: нормальна історія звичайного народу, не ганебніша й не героїчніша від інших, і її можна пропонувати широкому світові, з якого добрі чи погані вітри занесуть нових, прихильних чи неприхильних, читачів, зокрема з-поміж старих родичів, і їхня обізнаність чи необізнаність із нашою історією стане нарешті проблемою їхньої освічености, а не нашої повноцінности, яку щоразу чомусь треба доводити – хоч би й самим собі.