Я лише нещодавно познайомився з творчістю Андрія Любки. Це відбулося на одному цирковому дійстві чи то пак клоунаді, які зараз по-модньому звуться “слем”, “слем-турнір”, “збіговисько слемерів” (хоча до цього явища більше підходить “збіговисько ламерів”). І тоді не виступ молодого поета викликав у мене подив, а дивна бурхлива реакція “жіночої частини” публіки на такі недолугі віршики. Чи то манера читання заворожила аудиторію, чи, можливо, інший якийсь фактор. Не знаю. Але це мене зачепило і я придбав у книгарні його підстаркуватий “Тероризм”. І перше моє негативне враження від виступу виявилось не оманливим. Андрій Любка пише про сперму, імпотенцію, мастурбацію, полюцію, свої нікому непотрібні алкогольні марення. Зрештою, читач самотужки може пересвідчитися в істинності моїх слів, коли тільки почне гортати цю поетичну халтурку. Наприклад:
Твоя Ява
ти прийшла несподівано наче полюція
але стала жаданою як алкоголь
ти була так нестерпно жагучою
-наче кров-

Ти прийшла заборонена як мастурбація
але стала кайфовою як конопля
заважала твоя менструація
-бля-

ти прийшла дуже впевнено наче ерекція
і читала тексти а я пив чай
ти стала набридлива наче лекція
-бай- (с.7)

Очевидно, що коментарі тут зайві. Але ні. Фізіологія, матюки, максимальна примітивність ліричного героя, тваринницько-споживацький акцент і нічого більше. Андрій Любка з упевненістю намагається нагодувати читача постмодерним шлаком, бідністю своєї мови, убогістю думок, римами каліками. І така низькопробна мазня може привабити хіба що якихось тупуватих блондинок, недалеких дівчаток з філологічних факультетів з дурним смаком і джмелями в голові або й зовсім малолітніх підлітків. Так от захопивши таку "блондинячу" аудиторію, заримувавши сяк-так близько сотні, як кажуть в народі, "стіхує", — поет грається з постмодернізмом чи то пак вже постмодернізм загрався з ним. Та, можливо, я помиляюсь, висміюючи його поезію?... Але подальше читання переконує мене у зворотному. А далі наш віршомаз представляє текстики з серії "що мені в голову стукнуло у цю мить ". Ці високоінтелектуальні тексти побудовані за таким принципом: в один момент придумати купу слів, записати їх на папері й об'єднати у беззмістовний набір речень. Такий вінегрет може створити кожен. Правила прості: стукнуло в голову — записав — геніально! І Любка у вигляді мазанини під назвою "Авітаміноз" подає змістовну і детальну інструкцію, тобто, як потрібно писати. Даю підказку: от придумуєте якусь тему, наприклад, "ловити рибу" або "ходити в ліс по гриби", і ліпите через кому в рядок свій словесний "понос":
(приклад Андрія Любки)
Авітаміноз

Писати вірші:
в потязі, барі, на вулиці, на коліні,
Читати газети, інструкції, брати до рук альманахи
Іншу гидь, квіти, корчити з себе красунь, лідерів
Алкоголіків,артикулювати молитви, вірші, меню, пити
Водку, водку, водку, а потім пиво, а потім пиво, долати гори,
Схили, підйоми, відстані, любити переудсім тебе, крім
Того щастя, випивку, гроші, робити зарядку, заряджати
Телефон, випивати сонце по 50 грам, по 100 грам
або з горла, пити і пити, випивати і допивати
любити цей світ, цей плацкарт, цю осінь, о дай Господи
не скурвитися, о дай Боже випити, святий дух читає
вірші в камуфляжі, хоча насправді є анархістом, голуб
спускається з небес на сцену, писати вірші, заяви, скарги, їздити вітом,
автобусом, своєю уявою, наркотики, поглинають лекції
ерекції і біоструми, ходити голяса і читати вірші на
геніталіях, жити вдоволь, впроголодь... (с.16)
І таких кілометрових проносів у книжці рецензованого автора хоч греблю гати. Після прочитання таких верлібро-"проносолібрів" мимоволі постає питання: а чи потрібен взагалі талант, чи бодай якісь здібності, певний письменницький хист, щоб за таке віршомазання у нашому мистецькому процесі отримати літературні ордени і стати орденоносцем? Як відомо, наш піїт має їх аж два: літературна премія "Дебют" (2007) та "Київські Лаври" (2011). Також його вірші перекладені угорською, російською, англійською, німецькою та польською мовами! І у вдумливого читача виникне цілком справедливе обурення: а за що ці премії? Напевно, питання це все-таки риторичне, але дивлячись на таких недолугих письмаків змушений його ставити. Насправді, щоб писати такі “відрижки” свідомості особливого таланту й не потрібно. Треба вхопити моду за хвіст, орієнтуватися на тупуватого обивателя (-льку) й годувати його рекламною попсою, піпл хаває і митець на коні. Але така популярність нічого не варта, бо низькопробне мистецтво зникає швидше за його творця. Піпл захавав такий кілометровий пронос, бездумно поплескав у долоні і переключився на інше...
"Тероризм" рясніє матюками і русизмами. Це і не дивно, адже ніяким літературним редагування у цій книзі й не пахне. Це засвідчує інформація в паспорті на останній сторінці. Напевно, усе пояснюється тими ж літературними преміями і медалями. Подивились на молодого поета-орденоносця та ще й медаліста (!) і вирішили, що такому літ. редактор вже ні до чого. А ось і "перли" нашого графомана: "Бля" - с.7, "хрінь" - с.35, "піздєц" - c.42, "йобана" - с.47; русизми: “вдоволь”- c.16, "тьолка" - с.29, "галімою" - с.49, "по-мойому"- с.58, "лєві" - c.71 тощо.
Якщо література – це красне письменство, краса слова і думки, а літературні премії вручають за найвищі зразки вищеперерахованого, то тут виходить протиріччя, бо Андрій Любка своїм “рифмацтвом” привносить у нашу мову й свідомість одине сміття. Виходить, що за мовне й беззмістовне сміття, від якого ми всі намагаємось очиститися та пропагувати красу слова й думки читачам — дають тепер, підкреслюю, літературні премії. То, яка їхня вагомість і потрібність в очах читачів та літературної спільноти з огляду на цю графоманію?! Бо за такі поезо-шлаки графомано - писцю варто було б пройти курс української мови в університеті, перечитати класиків, а не вручати літературні медальки. Тоді у мене взагалі виникає сумнів у професійності та компетентності тих літераторів, які його ними нагороджували! Словом, у нашому літературному процесі можна бути графоманом, писати "низькопробщину", матюкатися, засмічувати мову й вам ще скажуть спасибі, дадуть премії і будуть шанувати хто: блондинки, офісний планктон, обивателі й псевдолітератори, які завідують різними літературними премійками, орденами і медальками.