Завірюха, що кілька тижнів мела над Новою Землею, вже безлюдною, бо

півтисячі тутешніх мешканців завчає назавше вивезли, видавалося, нарешті

притлумилась.  Але вона ще не відгомоніла цілком, не відреклася від танців химерних

під музику полярних вітрів, здебільшого схожу на болісний передсмертний стогін чи,

інколи, на завивання млосне голодної вовчої зграї у безпросвітну ніч.

Водневу бомбу тут конче хотіли зірвати у подарунок черговому компартійному

з’їзду. Наготові стояв із завантаженою велетенською бомбою надпотужний літак, який

заздалегідь прилетів з Узинського військового аеродрому на Київщині. То була

диковинна, істинно диявольської сили бомба, як намічали сперш, у сто мегатонн. Досі

випробовували в три чи п’ять мегатонн, а щонайбільше було в дванадцять. Щоправда,

інстинкт самозбереження хай і вивихнутих мізків все-таки взяв верх, і ту страхітливу

силу зменшили до п’ятдесяти восьми. Хрущов віджартовувався потім: зменшили, аби

вікна в столиці не повилітали.

А між тим московський партійний хурал ішов до завершення. Зробити

подарунок йому все не вдавалось, бо хурделиці чомусь не слухалися кремлівських

забаганок. Тож із Москви на Нову Землю, покинувши навіть хурал, терміново летять

главком ракетних військ і відповідний міністр, наче їхні накази можуть хурделиці

зупинити. І вони справді наказують, тільки не завірюхам, а підлеглим своїм, попри

жахливі ризики для людей: починати.

Такого не знала досі планета.

Світло від вибуху пройшло густу пелену хмар так, мов їх зовсім не існувало,

сплив над обрієм сліпучий вогненний шар, він ріс на очах, і вже небо стає йому

тіснуватим; ядерний гриб, сперш на всі попередні ядерні схожий, стрімко у височінь

зметнувся, і нема йому стриму — прилади показували за сімдесят кілометрів висоти. В

радіусі півсотні кілометрів горіла земля, хоча ще кілька секунд тому вкрита була

двохметровим снігом. Грім гоготів, як у Судний день, ударна хвиля котилася білою

пустелею і, двічі обігнувши земну кулю, наробила чималенько лиха, бо навіть за

вісімсот кілометрів у селищі Діксон повилітали шибки. Ядучі хмари понесло до

Північного полюсу, але вибух сколотив усе звичне у небі, й розвернулася частина тих

хмар та попливла вглиб радянської держави, несучи невидиму смерть і заразу на не

одне століття. Але ж кріпка радянська людина...

Те неймовірно сліпуче сонце, «кузькина мать», якою нахвалявся Микита

Сергійович, те сатанинське сонце цього разу світило чомусь довше розрахункового

часу. І в мізках оторопілих фізиків, як радянських, так і американських, що завдяки

своїй розвідці одночасно стежили за вибухом, враз спалахнуло знову суворе

застереження Нільса Бора. Великий фізик боявся, що при певній термоядерній потузі

може стати реакція неспинною, вона почне захоплювати всю атмосферу й Світовий

океан, аж доки Земля вкриється, як людина проказою, кам’янистою спеченою

шкориною...

- Не можна сидіти склавши руки, — при зустрічі з Георгієм Богдановичем казав

Едвард Теллер. — Ота «кузькина мать» сягала потуги у десять разів більшої, аніж всі

боєприпаси, що вибухнули в Другу світову війну. А якби росіяни все ж зірвали

стомегатонну бомбу, як задумували спершу, то від Нової Землі хіба оплавлений кратер

лишився б...

Куди більше вистраждала семипалатинська, казахська земля, яку Москві, звісно,

не шкода.

Стрімко степом мчала армада танків, знімаючи клуби куряви, перемішаної густо

з радіаційною смертю, — щойно над цією територією зірвали атомну бомбу. Маршал

Жуков за танками гнав піхоту, яка за наказом щомоці кричала «ура», заковтуючи в

легені ту смертоносну куряву. Звісно, сімсот тисяч казахів, що мешкали в зоні

випробування, не вивезли, — згодяться для дослідів потім.

Власне, цю землю, цей степ важкувато й землею назвати, бо, за Цельсієм, від

ядерного мільйона градусів оплавилося все до стану чорного скла, тут атомні озера

з’явилися, викупатися в яких було б рівнозначно самогубству, а поодаль від тих озер

чимало обгорілого, що вже брала іржа, металу, шматків ракет і снарядів.

Ще як уперше ядуче сонце водневої бомби зійшло над казахським степом, за

кілька годин до того спробували евакуювати люд із кількох поселень. Але розвернувся

вітер, що переріс у шторм, і хмари ядерних опадів наздогнали нещасних: двадцять

тисяч жінок і чоловіків одержали смертельну дозу. Оповідали, що на казахських

вокзалах через роки бачили калік з дивовижними вадами, а найбільше вразив хлопчак

без зубів, з величезною пухлиною, що видавила око на середину лоба.

Швидка поява водневої та атомної бомб у росіян, на думку вчених, і Георгія

Богдановича при тім числі, стала можливою завдяки шпигунству.

Він пам’ятав, як моторошно почувався, коли читав про останні дні шпигунської

сім’ї Етель та Джуліуса Розенбергів. Засуджені до страти за передачу совітам ядерних

секретів, вони співали в останні свої земні години в камері смертників: Джуліус

виконував «Бойовий гімн Республіки», а Етель, що вчилася колись вокалу, — арію Чіо-

Чіо-сан з другого акту опери «Мадам Баттерфляй». Зараз совіти мають незміримої сили

водневу бомбу, випробували ракети для її доставки за тисячі миль, а одурманених

Джуліусів та Етель вони в себе завше знайдуть. Тож тепер над світом, куди грізніша

гітлерівської, здіймається, як той ядерний гриб над Новою Землею, нова загроза. І не

має права ніхто від цього сховатися.

Звісно, Георгій Богданович зі шкіри лізтиме, аби не полишати свій улюблений

Гарвардський університет. Але й гріх, вважав він, витворити з Гарварда для себе

коханого щось на зразок затишного хутора за плетеним тином, де б можна було

утаїтися від всіх теперішніх пекучих вітрів. Він не крутить заперечно головою, коли

його запрошують стати членом консультативного комітету Міністерства оброни США

з проблем балістичних ракет, увійти до складу дослідного консультативного комітету з

хімічної енергії Національної ради аеронавтики й космосу, НАСА...

«Кузькина мать» і для Кістяківського спричинила поворот у житті. Сумнівів не

було: росіяни — народ такий, що не вагатиметься довго комусь бубухнути водневою

бомбою по маківці, — чи вона лиса, чи кучерява.

Георгій Богданович диву давався: вся історія цього люду кров’ю просякнута,

тут хіба його п’ята частина не вчаділа тим грабіжницьким завойовницьким чмудом.

Кістяківський якось спробував роки їхніх воєн вибудувати подумки, бодай за останнє

століття, то довго бурчав і нечистого згадував, бо на пам’ять далеко не все спливало...

Російсько-турецька війна 1806 — 1812 років, така ж у двадцять восьмому та двадцять

дев’ятому, і ще така в сімдесят сьомому — сімдесят восьмому того ж століття,

російсько-перська війна двадцять шостого — двадцять восьмого, майже одночасно з

турецькою, а ще польсько-радянська війна 1920-го, ще одна - 1939-го, російсько-

українська 1918 — 1920-го, японська 1905-го, ще японська в 1939-му з травня по

вересень, Перша і Друга світові війни, де росіяни були співпризвідцями, — не рахуючи

українського Голодомору, крові на московських танках, що давили людей у п’ятдесят

шостому в Будапешті та п’ятдесят третьому в Берліні... Недарма ще під час Кримської

війни 1853— 1856 років «Нью-Йорк геральд триб’юн» писала, що впоперек цивіліза-

ційного поступу людства лежить велетенська рептилія з маленькими мізками й

міцними щелепами — ім’я їй Росія.

Цей народ має ж колись на коліна стати і попросити прощення у світової

цивілізації — якщо те прощення ще буде, якщо з гілки живої, що дивом від труйки

імперської вціліти зуміє, буде здатна розвитися крона...

Звихнуті на ідеї світ невідь від кого рятувати, нові месії у дзеркалі себе не

бачать: народ, що по вуха в лайні, весь світ пнеться туди затягнути.

Тож коли Білий дім запросив Кістяківського на посаду радника президента

США з науки і техніки — Георгій Богданович дав на те згоду.

Він любив вересень: тихі сонячні дні навіювали якесь умиротворення, в його

стрімкому президентському житті наставали в цю пору моменти, коли міг немов на

мить приспинитися та спокійніше роззирнутися довкола, вдивитися зіркіше в якусь

проблему, яка видавалася досі клубком ниток, химерно заплутаних грайливою кішкою;

а ще такої пори менше нило і надопікало хворе подавно серце.

Того вересневого дня президент Ейзенхауер потребував зробити деякі

уточнення в Кістяківського з приводу океанографічної експедиції, розвідувальних

супутників та ще кількох набіглих питань. Серед них — прийнята Конгресом США

ухвала про спорудження у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку.

- Я переконаний, що то вартісна ухвала, — кинув оком президент на конгресову

документацію. - Але яка муха вкусила «Вашингтон пост» та деяку іншу пресову

братію з їхніми дивними критичними наїздами...

Георгій відповів не одразу, хоча ситуацію знав достеменно, до того ж недавно до

нього приходили з приводу пам’ятника земляки з Наукового Товариства імені

Шевченка та Українського конгресового комітету. А ще він би міг сказати, що до

пошанування пам’яті Тараса Григоровича родина Кістяківських долучалася здавна. То

дід його Олександр Федорович, секретар редакції першого українського журналу

«Основа» у Петербурзі, безпосередньо причетний був до публікації творів Тараса

Григоровича, яких у журналі видрукували понад сімдесят. То батько його, сенатор

Богдан Кістяківський, в часи Павла Скоропадського брав участі, в роботі комісії зі

спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві...

Георгій прекрасно розумів, який галас, художній і малохудожній свист буде

небавом знятий совітськими симпатиками, і не важить, чи стали вони тими

симпатиками за світоглядом, чи від зманливого шелесту грошових купюр. А

«Вашингтон пост» видрукує статтю «Шевченкова афера»: мовляв, клопочеться

пам’ятником меншинна група, яка тут не має суспільної ваги. Та й взагалі, в

Шевченкових творах доволі часто можна зустріти образу польських, російських чи

єврейських почуттів, образу католиків чи люду інших конфесій, що вельми не

подобається багатьом американцям, прибулим з різних країв.

Отож нехай ті руки сенаторів, що готували ухвалу Конгресу США, нехай ті самі

руки й заберуть писані ними клопотання і пропозиції.

Також не варто Конгресові сваритися з більшовиками, тим наче, що всім відомо: не

без підказки Кремля ім’я Шевченка носять театри й бібліотеки, вулиці чи колгоспи...

Дивним чином за тими ж самісінькими нотами почали виводити сольні свої виспіви

та переспіви російські еміграційні видання «Новое русское слово» і «Россия».

«Вашингтон пост», про причину старань якої вже відверто говорили уголос, між

тим вела: «Головна проблема полягає у тому, що Шевченко не є універсальним поетом,

а також не може бути визнаний національним поетом з погляду Сполучених Штатів.

Неможливо собі уявити, аби Шевченкові возвели пам’ятник у Тель-Авіві чи у

Варшаві». Газета не могла, звісно, відати, що не так вже й багато води спливе, як у

десятках країн, при тім числі у Варшаві на перетині вулиць Спацерова, Говорка і

Хотинська постане пам’ятник Шевченкові, на якому будуть написані слова Тараса

Григоровича, де зовсім інший зміст, аніж в лукавих публікаціях згаданої газети:

Подай же руку козакові,

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Ми оновим наш тихий рай...

…Григорій з прикрістю дивився, як президент, недавно погасивши недопалок

викуреної сигарети,знову пускає акуратні, немов мальовані, кільця диму й ті пливуть

маленькими копіями осінніх хмар у повітрі. Ще недавно Айк, як приязно називало

президента близьке оточення, умудрявся викурювати у день до чотирьох пачок

сигарет; врешті вговорили його скоротити тютюнове меню бодай до одної пачки — і

всі тепер щиро переймались, аби він дотримав обумовленого. А щодо пам’ятника

Шевченкові, то Кістяківському якось незручно було хвалитися родоводом, він зараз

може лише сказати:

- Шевченко - більше ніж український поет.

За дивним збігом схоже про Тараса Григоровича мовитиме один з наступних

президентів США Ліндон Джонсон:

- Він був більше ніж українцем — він був державним мужем і громадянином

світу. Він був більше ніж поетом — він був безстрашним борцем за права та

волю людей...

Президент Гаррі Трумен стане почесним головою Комітету зі спорудження

пам’ятника Шевченку, Джон Кеннеді щиро привітає американських українців з

освяченням майдану під монумент Тараса Григоровича.

…Не питався більше нічого у Кістяківського президент Дуайт Ейзенхауер, лиш

мовчки черконув свій підпис під конгресовою ухвалою, що в ту ж мить стала Законом

З’єднаних Штатів Америки, Законом за номером 86-749.

Джерело: Літературна Україна