"Шановний Євг[ене] Харламповичу! Я вже Вам писав про «Те ж саме», щоб Ви його знищили. Це ж саме прошу зробити і з «М[атвієм] Без[однею]». Розуміється, я не ображаюсь і вірю Вам, що воно погане. І тільки сумно мені, сумно, що справді, здається, справа з моїм письменством іде вниз. Не знаю, чому це приписати, чи хворобі моїй, чи просто незугарности написати путнє, тільки чую, що діло моє погане. Хочу пояснити тим, що весь цей час я — хворий, а, пишучи, силую себе і, може, справді, видумую. Хочу так думати, а тим часом і інше думаю. Грошей мені не треба висилати авансом, бо не знаю, чи зможу я хутко що-небудь робить. Нема сил. Іноді наче трохи краще себе почуваю, і тоді здається, що я світ можу перевернути. Але більшість часу я просто жалка, хвора істота, яку доводить до сліз гудіння мухи або скрип дерева од вітру. Маленька зміна погоди робить все моє тіло важким, голову порожньою, тяжкою. А як погода тут міняється тричі на тиждень, то я тільки те й роблю, що жду постійної погоди. Я певний, що незабаром у мене з'являться галюцінації. Іноді безсонними ночами мені треба просто вставать з ліжка і робить чим-небудь шум, щоб не допустить до уявлення за столом якоїсь фігури. Я стараюсь себе гіпнотизувати, як робить це Зоря Драгоманів, і переконувати, що все це — мої вигадки. І на якийсь час це вдається мені. Але досить якоїсь дурниці і все пропало. Погано, Євг[ене] Харл[ампійовичу], я це виразно вже бачу. Правда, я ще не піддався зовсім і буду боротись з останніх сил. Сподіваюсь, що буде моя зверху. А як не вдасться, то зможу, думаю, хоч з достоїнством одійти на бік" (ст. 95).