Днями у київській книгарні “Є” відбулася презентація роману Івана Корсака

“Вибух у пустелі”, який щойно побачив світ у видавництві “Ярославів Вал”.

Професор Володимир Панченко, письменники Валерій Гужва, Любов Голота,

Микола Ткач, Павло Щириця, кінорежисер Михайло Ткачук та інші учасники

вечора високо оцінили і презентований роман, і значущий доробок Івана

Корсака. Про це — у статті ведучого вечора Михайла Слабошпицького, яку

пропонуємо Вашій увазі.

Вісім років тому з’явилася книжка історичних нарисів Івана Корсака “Імена

твої, Україно”, що знаменувала важливий поворот у його творчій біографії. В

“Іменах…” Корсак писав про ті унікальні долі українських людей, здебільшого

або цілковито незнаних, або майже незнаних, про які повинна розповісти

література. І склалося так, мовби це він самому собі продиктував “домашні

завдання” — за цей час з’явився цілий корпус текстів історико-біографічних

романів авторства самого Івана Корсака. “Гетьманич Орлик”, “Таємниця

святого Арсенія”, “Тиха правда Модеста Левицького”, “Капелан армії УНР”,

“Отаман Чайка”, “Діти Яфета”, “Корона Юрія II”, “Завойовник Європи”,

“Немиричів ключ”, “Перстень Ганни Барвінок”, “Борозна у чужому полі”.

І ось — “Вибух у пустелі”, де події, як і в “Борозні у чужому полі”,

розгортаються в Україні й Америці, бо в обох творах ідеться про українських

політичних емігрантів, що стали яскравими представниками американської

наукової еліти. У “Борозні…” — це брати Тимошенки. Степана названо

батьком американської прикладної механіки; Сергій (який, до речі, був

міністром в уряді УНР) уславився як видатний архітектор, автор понад 400

проектів будов і архітектурних комплексів у різних країнах світу. Володимир

— заступник міністра промисловості в уряді гетьмана Скоропадського) —

професор кількох американських університетів і його ім’я також у почесному

реєстрі грандів американської науки. Династія Тимошенків дала США тих

людей, які складають гордість країни.

А “Вибух у пустелі” — це Кістяківські, не менш славетний український рід.

Серед них — видатні правознавці, філософи, соціологи, медики, фізико-хіміки,

зоогеографи, біологи, громадські діячі. Історія цього роду ще також не

написана. І хто є хто з-поміж них — називаємо Богдана Олександровича,

Василя Федоровича, Володимира Олександровича, Георгія Богдановича, Ігоря

Олександровича, Олександра Богдановича — мало нам хто скаже. Багато

(навіть і з нашої інтелігенції) навіть не чули чогось конкретного про

Кістяківських. Колись Лариса Івшина на одному круглому столі говорила про

важку хворобу нашого суспільства — його незнання свого генеалогічного

древа. А ще в нас досі навіть не складено повний реєстр тих українців, які

зробили важливий внесок у світову цивілізацію, не прокоментовано й не

описано докладно той феномен. І ми, незрідка, не маємо жоднісінького

уявлення про свій рід на п’ять-шість поколінь углиб… Але це вже інша тема.

І. Корсак зупинився увагою на Георгієві Кістяківському, чий внесок у

правознавство, філософію і соціологію важко переоцінити. Народжений у

підкиївській Боярці онук відомого археолога й культурного діяча Вільяма

Людвиговича Беренштама, син справжнього енциклопедиста Богдана

Олександровича Кістяківського, не тільки став дійсним членом Академії наук

США за свою наукову діяльність, був її віце-президентом і президентом,

удостоєний найвищих державних нагород цієї країни, а й посів особливе місце

в середовищі американської наукової еліти. Кістяківський — один із

співавторів атомної бомби. Група видатних учених узялася шукати небувалу в

історії людства зброю, щоб випередити в цьому фашистську Німеччину й

Радянський Союз, котрі були вже буквально за кілька кроків від цієї мети.

Виявляється, в “Манхеттенському проекті” (так називалися секретні роботи над

створенням атомної бомби) в оточеному напівпустелею й маловідомому тоді в

США містечку Лос-Аламос, є виразний “український слід”. І пов’язаний він

саме із Георгієм Кістяківським, який разом із Робертом Оппенгеймером, Енріко

Фермі, Едвардом Теллером і ще когортою вельми іменитих у світовій фізиці

людей вступили в наукові перегони з не менш іменитими вченими з інших

країн світу.

Європа стала ареною нечуваних за масштабами битв, задихалася в полум’ї й

диму, спливала кров’ю, у війну втягувалися нові й нові країни. А в трьох

глибоко утаємничених од усього світу центрах тривали шалені мозкові атаки,

пов’язані з ураном, що мав дати небувалу в історії людства зброю.

Це дуже складний для художнього твору матеріал. Огром фактографії

цілковито загрожує не втримати художню канву. Драма ідей може заступити

драму людей. Адже читачеві треба донести масу речей та пояснити обставини і

конфлікти, із якими нерозривно переплелися долі людей. До того ж твір, щоб

лишатися таки романом, вимагає свого — характерів, сюжетної інтриги,

несподіваних відкриттів у людських вдачах, а ще ж (який то буде без цього

роман?!) проникливих інтимних сторінок.

Усе це в Корсаковому “Вибуху в пустелі” є. Доля мовби вирішила випробувати

на стійкість і вірність собі українського юнака. 18-річним він потрапив під

мобілізацію у білогвардійську армію. Після її розгрому йому пощастило втекти

до Туреччини, звідки він через Балкани перебрався до Німеччини, де закінчив

Берлінський університет. Був 1924 рік. Георгієві виповнилося 24 роки. Вже

наступного року він став доктором наук і його порекомендували в

Прінстонський університет у США. Його ім’я пов’язане і з Гарвардським

університетом, де Кістяківський очолював кафедру хімії. Від початку Другої

світової він консультант відділу розробок вибухових речовин, національного

комітету оборони. А далі — історія “Манхеттенського проекту”, в якому

Кістяківському належить осібне значення. Він змушений був переселитися в

Лос-Аламос штату Нью-Мексико. Про дні надій, тривог і ризиків докладно

пише І. Корсак, щедро деталізуючи перипетії наукової епопеї в контексті

світової війни. У тутешніх фізиків, як і в керівників держави, великі сподівання

на Джорджа Кістяківського: він повинен, як висловився сучасний український

фізик Микола Григорчук, знайти своєрідний “сірник”, котрий запалить “ядерне

багаття”, тобто, що їхньою професійною мовою називається “доцентровим

вибухом”.

Романне повістування пливе кількома руслами. Ретроспективно поновлюється

доамериканський етап біографії Георгія Кістяківського. Виразно змальовано

драматичні випробування людей, що лишилися в Радянському Союзі. І поміж

них — його кохана, якій судилося пройти ГУЛАГ. Фашистський Рейх і всі його

спроби творення нечуваної суперзброї, котра має принести йому перемогу в цій

війні. Урядові й наукові кола США, які також покладають великі сподівання на

“команду” в Лос-Аламосі, не шкодуючи ніяких коштів, бо добре розуміють, що

велика наука вимагає великих грошей.

А в центрі всіх сюжетних ліній українець Георгій Кістяківський із його

приватними проблемами, без котрих немає жодної людини, хоч ким би вона на

світі була. Корсак не випускає з поля уваги важливі обставини життєвої

біографії героя, в яких розкривається його характер.

І ось настає той день, котрого всі вони чекали з трепетною надією і тривогою.

Бо ж чи не їм, творцям бомби, краще за всіх знати, які небезпеки несе ця справа

і для них. “Спалах, неймовірний спалах, наче не одне нове сонце, а сотня їх

відразу зійшла над пустелею, той спалах осяяв усе навкруги, осяяв раптово,

наче десь з-під землі вирвалось це божевільне світло. Над землею стала

підніматися велетенська зелена куля — піднімалася все вище і вище до хмар,

змінюючи водночас колір спершу до пурпурового, а згодом до помаранчевого.

Ось вже за сліпучою кулею, що стрімко рвалася у вись, потягнувся стовп, який

виростав на очах і так само швидко набирав форму гриба…”

Усі, хто це бачив, стояли приголомшені, а Оппенгеймер прошепотів рядки зі

священної індійської “Бхагавад-гіти”: “Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на

небі, то стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі”.

Вони відчули: почався відлік іншого часу в історії цивілізації. Не випадково

Оппенгеймер, приймаючи згодом від уряду нагороду за створене в Лос-

Аламоській лабораторії, скаже: настане час, коли людство прокляне слова

“Лос-Аламос” і “Хіросіма”… Потім Оппенгеймер сказав президентові США

Трумену: на наших руках — кров. Відповідь президента (так у романі):

“Нічого, з часом відмиється”.

Георгій Кістяківський виходить із “команди”. Дуже складно прийняти було в

тій ситуації це рішення. Сьогодні — поза знанням тодішнього політичного

контексту — все видається простішим і однозначним. Корсак подає таку

подробицю. НКВД вивіз з переможеної Німеччини 15 тонн урану, а також

понад двісті видатних фізиків на чолі з нобелівським лауреатом Густавом

Герцем, плюс усе відповідне технічне обладнання Кайзерівського інституту,

котрий очолював усю роботу для створення суперзброї. “За розроблення

ядерної зброї для СРСР тим, кому Гітлер недавно вручав найвищі нагороди

рейху, тепер вручали Сталінські премії та надавали звання Героя соцпраці…”

Усе це наводило на роздуми про те, чого найближчим часом чекати від цієї

країни.

Цікаво, що на Заході серед науковців рівночасно з цим поширювалися настрої в

дусі ось такого сюжету. Видатний американський фізик Лео Сцилард

приходить до Альберта Ейнштейна зі словами: “У серпні тридцять дев’ятого я

просив вас підписати листа (до президента США. — М. С.), аби діяти з ядерною

розробкою якнайшвидше. А зараз буду просити підписати інший документ

президенту, аби утриматися від поспішних рухів” (цитується за текстом

роману).

“Вибух у пустелі” — це не тільки сюжет біографії Георгія Кістяківського, не

тільки пунктирна історія створення в США атомної бомби й подробиці

аналогічної роботи в фашистській Німеччині та Радянському Союзі. Це й

фокусування читачевої уваги на таких важливих для долі всього світу

моментах, як моральна відповідальність учених. І ці мотиви передовсім

пов’язані з головним героєм твору Георгієм Кістяківським, який одним із

найперших із-поміж своїх лос-аламоських колег збагнув усі загрози, котрі

з’явилися на планеті разом із їхнім винаходом. Кістяківський мимоволі

опиняється в центрі гострих дискусій між політиками і вченими. І неоднораз

ловить себе на тому, що розуміє резони обох сторін. Але ситуація така, що

можна вибирати лише одне з двох. Третього не дано.

Вільно оперуючи матеріалом, Корсак принагідно робить екскурси в різні часові

пласти й біографії людей, безпосередньо не причетних до сюжету “Вибуху в

пустелі”. Все це потрібно авторові для загострення теми: українська людина і

світ, українська людина й історія. Завдяки цьому маємо в творі вставні новели

із часів, сказати б, уже старожитніх, коли наші національні діячі в умовах

національного гніту Російської імперії берегли те, що, мов найдорожчу

естафету, мали передати наступним поколінням, вірячи, що вони продовжать

українську справу. Цікаво, з численними подробицями описано в романі

історію появи у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченкові, до чого просто

не міг не бути причетним Георгій Кістяківський.

Гадаю, що цей роман у нас мав написати саме Іван Корсак — автор на диво

жадібний до такого матеріалу. “Вибух у пустелі” має високу інформативну

цільність. Цим він близько стоїть до “Борозни у чужому полі” й своїм пафосом

виразно перегукується з тим романом. Тематично вони складають своєрідну

дилогію про українську людину, яка, полишивши рідний край, не загубилася на

чужині, а стала поряд із тими, хто своїм інтелектом впливає на долю великого

світу.

«Слово Просвіти»

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ