При всій моїй повазі до Астрід Ліндґрен, яка дала життя Карлсону і створила гарну фентезі новелу “Міо мій Міо”, я не розумію, як таке можна було написати.
У дорослому віці не можу читати такі твори. Можливо, для дітей оповідання захоплює і не викликає когнітивного дисонансу, але особисто мені місцями було важко сприймати чергову порцію фантазій автора. У Ліндґрен ніби й хороша місія виховного моменту, але з іншої сторони подання нелегке. Всесильна Пеппі роздає стусани дорослим, та й уся світова несправедливість розбивається об її велику силу або незліченні багатства. До навчання дівчинка відноситься байдуже. Книга наближена більше до розважального жанру, чим повчального. Єдиний плюс - це те, що Пеппі піклується про друзів і добре до них ставиться. Після прочитання хочеться згадати приказку: "Сила є - розуму не треба". Книга просто переповнена рудим дівчиськом, я б сказала аж занадто - до втоми. Пеппі дуже галаслива і невихована дитина. Звичайно, свобода - це добре і дівчинка дуже самостійна, але бути вільною і порушувати кордони чужого приватного простору це різні речі.