Біографія Пантелеймона Куліша бере свій початок 7 серпня 1819 року у місті Воронежі, де він народився. На той момент це було містечко Глухівського повіту на Чернігівщині (наразі — Сумська область).

Його батько був дворянином, мав корені серед козацької старшини, проте не мав великих статків. Мати Пантелеймона була другою дружиною батька.

Сімейство Куліш мешкало не в самому Воронежі, а у невеликому хуторі біля нього. Світ малого Панька був наповнений казками, піснями, легендами та переказами, які він чув від матері та людей, що жили поруч. Однією з таких сусідок стала Уляна Терентіївна Мужиловська, з якою хлопчина не просто потоваришував, а вважав її своєю «духовною» матір’ю. Ця жінка була освіченою, багато читала і привчила до цього заняття й Пантелеймона. Вона бачила у ньому світлий розум та жагу до знань і дуже хотіла аби цей хлопець мав достойне майбутнє, а для цього йому потрібна була освіта, тож вона не просто радила, а наполягала на тому, щоб він вступав до Новгород-Сіверської гімназії.

Незважаючи на неабиякі здібності хлопця, йому було досить не просто вчитися, бо і в училищі, і в гімназії мова викладання та й самі підручники були російською. Літературний твір, що вперше вийшов з-під пера майбутнього письменника мав назву «Циган» і був, певною мірою, обробкою казкового сюжету, почутого від матері.

Освіта

Дяк Андрій був першим учителем Пантелеймона, далі він пішов до церковно-приходської школи, пізніше — до повітового училища, а після його закінчення став учнем Новгород-Сіверської гімназії.

Наприкінці четвертого десятиліття ХІХ століття Пантелеймон Куліш став слухачем Київського університету. У стінах цього закладу відбулося доленосне знайомство майбутнього літератора з професором М. Максимовичем — науковцем, етнографом, істориком. Досвідчене око чоловіка відразу запримітило у молодого П. Куліша неабиякий хист до літератури. Тож М. Максимович став надихати його на заглиблення у літературу та на збирання та опрацювання зразків усної народної творчості.

Бути студентом цього навчального закладу — ось про що мріяв Пантелеймон, відвідуючи лекційні заняття. Вперше він спробував вступити до університету 1834 року. Йому не вдалося. Остаточно він втратив надію через сім років, коли йому ясно дали зрозуміти, що він має бути дворянином і це обов’язкова вимога. Відповідного ж документа у чоловіка не було, хоча він і був нащадком козацької старшини. Та тяга до знань була настільки великою, що П. Куліш прослухав курси лекцій на двох факультетах. Ці знання дуже йому знадобилися у майбутньому.
Пантелеймон Куліш на той період створив оповідання російською мовою «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став», «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а ще повість, в основу якої лягли народні перекази «Огненный змей».

П’яте десятиліття XIX століття

Пантелеймонові Кулішеві вдалося стати викладачем Луцького дворянського училища. Цьому посприяв Михайло Юзефович, що був інспектором шкіл. На той момент письменником був написаний російськомовний роман на історичній основі «Михайло Чарнышенко…». Далі з-під його пера вийшла хроніка історичних подій у віршах під назвою «Україна», а ще оповідання-ідилія «Орися». Міхал Грабовський став добрим другом та однодумцем П. Куліша, тож він часто і доволі довго гостював у його розкішному домі.

Київ та Рівне стали місцем проживання та роботи для письменника аж до того часу, коли у журналі «Современник» з 1945-го року почали видруковувати частинами його «Чорну раду». П. Плетньов, що займав посаду редактора вище згаданого видання, а також був ректором Петербурзького університету, вподобав роботу молодого автора і зауважив, що він ерудований та добре освічений і запропонував йому стати старшим гімназійним вчителем у Петербурзі та лектором російської мови у стінах його університету. Звісно, Пантелеймон Куліш прийняв таку заманливу пропозицію і переїхав у столицю.

У 1847-му році Петербурзькою Академією наук було відряджено Пантелеймона Куліша до Західної Європи з метою вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва.

На момент поїздки митець уже перебував у шлюбі. Його обраницею стала юна (їй було лише вісімнадцять літ) Олександра Білозерська. Їхній шлюб було укладено 22 січня 1847-го року. Тараса Шевченка було обрано на роль боярина, яку він успішно виконав, оскільки Пантелеймон Куліш згадував цього свого друга як веселого, кмітливого та співочого.

Часи арешту та заслання

Під час перебування літератора в столиці Польщі, його арештували, оскільки були підозри про приналежність його до Кирило-Мефодіївського товариства. П. Куліша було відправлено до Петербурга. Та повернення в столицю Російської імперії не означало, що тут він заживе спокійним життям, навпаки, працівники «Третього відділу» старанно допитували його, щоб добитися зізнання в членстві в антикріпацькій структурі.

І, хоча чоловік ні в чому не зізнавався і не було достовірних фактів, які б підтвердили його винуватість, вирок було винесено: чотири місяці арешту та служба у Вологді.

Дружина П. Куліша, Олександра, мала впливових знайомих, які вплинули на присуд щодо її чоловіка. Вона теж особисто просила помилувати чоловіка. Повністю покарання не було скасоване, проте його змінили: ув’язнення скоротили до двох місяців, до того ж, перебував він цей час не у в’язниці, а у відділенні для арештантів, що знаходилося у військовому госпіталі. Місцем заслання ж стала Тула. Не можна було сказати, що цей період життя був легким для подружжя Куліш. Проте всі негаразди вони зустріли достойно, більше того, перебуваючи у Тулі протягом трьох років і трьох місяців, письменник дуже плідно працював. Тут народилися такі твори як «История Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», «Алексѣй Однорогъ» — історичний роман, фактично, автобіографія у романі у віршах під назвою «Евгений Онегин нашого времени» тощо. У цей час також літератор заглибився у вивчення інших мов, адже він був не тільки письменником, поліглотом, а ще й мовознавцем. Також П. Куліш багато читає світових класиків як прози, так і поезії, переймаючи корисний досвід.

Після багатьох клопотань до «Третього відділу», йому було дано дозвіл на отримання посади в губернаторській канцелярії. Через певний проміжок часу він став редактором неофіційної частини газети «Тульские губернские ведомости».

Шосте десятиліття ХІХ століття

На початку шестидесятих сім’я Куліш знову переїздить до столиці. Там автор багато пише, проте друкуватися йому не можна, бо у нього на це ще діє заборона.

Починаючи із 1864-го року, П. Куліш мешкає та займається літературною та науковою діяльністю у столиці Польщі. Триває це чотири роки. На початку восьмидесятих він переїздить до Відня, а у 1873 році повертається до Петербурга, де працює редактором «Журнала Министерства путей сообщения». І, фактично, це десятиліття, він створює велику наукову роботу у трьох томах під назвою «История воссоединения Руси».

Оскільки П. Куліш знав велику кількість мов, то не дивно, що він займався перекладом. 1897-го року світ побачив збірник «Позичена кобза». У цій книзі були вміщені твори світових класиків, а саме, Генріха Гейне, Фрідріха Шиллера, Джорджа Байрона, Йоганна Гете, Вільяма Шекспіра тощо у перекладі П. Куліша. Варто зауважити, що літератор прагнув не тільки відтворити сюжет, зміст тексту, а й саме його втілення, тобто форму.

Трішки згодом він друкує у «Современнике» Некрасова російські повісті під псевдонімом «Николай М.». А ще у світ виходять два томи монументальної роботи про Гоголя — «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Пантелеймон Куліш хотів мати власний куточок на території теперішньої Полтавської області. Він мав на меті придбання власного хутора, коли поїхав на цей мальовничий куточок України. Саме тут відбулася його зустріч з матір’ю Миколи Васильовича Гоголя, після якої він вирішує підготувати до друку шість томів з творами видатного полтавця, а також із його листами.

Справжньою гордістю Пантелеймона стала збірка фольклорно-історичного та етнографічного змісту в двох томах під назвою «Записки о Южной Руси». Надруковані вони були у столиці Російської імперії 1856-го та 1857-го років. Подиву читачів не було меж, так само, як і захвату.

З мовознавчого боку ця книга теж є невимовним скарбом, адже у ній всі тексти написані «кулішівкою». А це фонетичний правопис, аналогів якому не було, який вигадав сам П. Куліш. Саме «кулішівкою» був видрукуваний «Кобзар» — видання 1860-го року. А ще ним користувався журнал «Основа».

1857-го року сталося багато подій у житті Куліша-літератора, Куліша-редактора, Куліша-мовознавця та Куліша-видавця. Річ у тім, що тоді вийшла друком «Чорна рада» та його «Граматка», що поєднувала у собі буквар із читанкою, а ще ним було опубліковано «Народні оповідання» Марко Вовчка, які він редагував. Тепер він мав друкарню, що належала особисто йому.

Навесні 1858-го року письменник з дружиною Олександрою від’їздить мандрувати Європою. Він бачив багато нового, вплив науково-технічного прогресу, хоча різноманітні новинки в різних царинах життя, судячи з його листів, не викликали у нього ані найменшого захвату. Ідеї Ж.-Ж. Руссо про гармонію людини серед природи заволоділи ним в повній мірі, тож він все частіше задумувався про життя на хуторі.

П. Куліш хотів заснувати у Петербурзі український журнал, проте йому не вдалося дістати дозвіл, тож він знайшов інший вихід — створення альманаху «Хата». У той же час Василем Білозерським, що був братом Олександри Куліш, було створено перший український часопис «Основа». Сім’я Куліш активно почала готувати тексти для молодого видання. Олександра взяла собі псевдонім Ганна Барвінок і писала твори малих прозових форм, тоді як її чоловік прагнув, щоб український читач знав і збагнув свою історію, тож він писав історичні нариси у легкому науково-популярному стилі — «Хмельнищина», «Виговщина». 1861-го року їх було вміщено на сторінки «Основи». Згодом тут же були надруковані його віршовані твори, які були написані ним після повернення із Західної Європи, якою він подорожував цього разу з М. Костомаровим.

У цей же проміжок часу письменник займався підготовкою до друку поетичної збірочки (першої у його житті) під назвою «Досвиткы. Думи і поеми». Вона була видрукувана 1862-го року. А вже наступного року вийшов Валуєвський циркуляр, який забороняв друк україномовних текстів.

Галичина все більше і більше дізнавалася про творчість П. Куліша і захоплювалася нею. Тож не дивно, що в журналах Львова: «Вечерницях» та «Меті» все частіше й частіше на шпальтах з’являлися прозові, поетичні та публіцистичні твори автора. Іван Франко називав його «двигачем українського руху Галичини».

Пізніше П. Куліш працює та живе у Варшаві. Ту він має багато можливостей: має доступ до архівних матеріалів, адже працює директором духовних справ, а також входить до комісії, яка займається перекладанням польських законів, тобто має відповідні знайомства та вплив.

Цього разу науковець працював з метою обґрунтованого викладу теорії про негативізм повстань козаків та селян стосовно розвитку української державності — над дослідженням у трьох томах «История воссоединения Руси», де мав на меті за допомогою документів та даних, у них вміщених довести, що народно-визвольні рухи є негативним явищем і підняти культуро творчу ціль шляхтичів Польщі, ополячених українських панів та російського царювання на теренах України.

Після виходу цієї роботи у світ велика кількість людей була не просто розчарованою, а більше того, обуреною. Ті, хто був друзями авторові та однодумцями в інших моментах, перестали з ним спілкуватися. Критики теж не забарилися, у тому числі Леонід Глібов та Борис Грінченко.

Згодом П. Куліш і сам зрозумів помилковість власних суджень, оскільки й до нього прийшла пора розчарування владою. У 1876 року вийшов Емський указ, що накладав заборону на друк україномовних текстів (дозволялося друкувати тільки художні твори та документи). Навіть читати калиновою заборонялося у людних місцях, викладачам та вчителям теж не можна було на заняттях розмовляти українською.

Згодом збулася давня мрія письменника, і він знайшов собі пристанище далеко від міської метушні на хутірських землях Мотронівки, що у Чернігівській губернії. Тут він був не тільки повноправним господарем, але й надалі письменником. Тож уклав уже написані статті російською і художні твори українською у єдину збірочку під назвою «Хуторская философия и удаленная от света поэзия». Видрукувана вона була 1879-го року, проте практично відразу ж цензурою була вилучена повністю. Та автор не падає духом і пише далі: «Магомет і Хадиза», «Байда, князь Вишневецький».

Ще Кулішем було зроблено багато перекладів світових класичних творів, у 1893-му році у Женеві виходить друком поетична збірочка «Дзьвін», у Відні ж мала вийти україномовна Біблія — перша і єдина у повному обсязі, ще він закінчував роботу над історичною працею «Отпадение Малороссии от Польши», вів переписку з великою кількістю людей.

На думку науковців, П. Куліш вплинув на формування модерної української культури та становлення української літературної мови.

Помер Пантелеймон Куліш 14 лютого 1897-го року у Мотронівці.