I
Сум та непривітність огорнули Тухольщину. Джерелом суму стало те, що людство змінило природу своїм впливом, зміни відбулися й серед людей, що грузнуть в «нужді та убожестві». Всі думають лиш про власні інтереси й зовсім не розуміють, що від цього розділяються їхні сили, а громада загалом слабне.

Сталося це весною 1241-го року. З гір доносилися звуки голосів рогів стрільців та їхні вигуки. Це відбувалося полювання («лови») грубої звірини, яке «справляв» новий тухольський боярин, Тугар Вовк. Отримав він від князя Данила Галицького одні з величезних полонин Тухольщини, а ще цілісіньке пригір'я Зелеменя. Оскільки минуло ще мало часу з його появи, для знайомства із сусідами-боярами й було влаштоване це полювання.

Ловити грубих звірів — це нелегка справа. Такі суперники як тур з ведмедем можуть лишити життя. Тож спорядження мисливців було подібне до воєнного. А ще не могло не здивувати те, що посеред кремезних дужих чоловіків була донька боярина — Мирослава.

Тугар Вовк був подібним до дуба — плечистим, підсадкуватим, обличчя мало грубі обриси, чорне волосся теж було грубе. Його самого, власне, можна було б прирівняти до тухольського ведмедя, на якого він прямував полювати. Дочка його теж була дещо незвичайною дівчиною. Не будемо говорити про її вроду та про доброту її серця — стосовно цього вона була на одному рівні з великою кількістю дівчат її ж віку, хоч зовсім мала кількість були в цьому вище за неї. Та в чому не було її рівних з-поміж одноліток, так це в натуральній свободі її поведінки, в незвичній силі м’язів, в сміливості, що властива швидше чоловікам, які зростали в постійній сутичці із важкими обставинами… Та, не зважаючи на це, Мирослава завжди зоставалася жіночною: ніжна, добра, із сором’язливим обличчям, що відображає скромність.

Лови тривали вже три дні. Велика кількість звірини була впольована. Сьогодні був третій, завершальний день — лови ведмедя. Тугар звернувся до місцевих з проханням дати йому супровідника. Ним став Максим Беркут, який був гірняком молодого віку, сином «бесідника» (так називається посада старости) села Тухля Захара Беркута. Та не тільки Максима прислали з Тухлі, а й ще добровільну юрбу мисливців молодого віку, що повинні були вкупі з боярами вбити небезпечну дику тварину.

Першим йшов Максим, другим — боярин Тугар з донькою. «Яка незвичайна дівчина! — думав молодий Беркут. — Я таких ще не стрічав».

В самому розпалі ловів на Мирославу напала розлючена ведмедиця. Якби не Максим, то вона б загинула. Дівчина під враженням вдивлялася йому в чудове, опалене сонечком, відверте та щире обличчя. Їй було і не втямки, що в ту мить її серце вперше наповнювалось великим сильним почуванням.

Тугар Вовк відчував вдячність до цього хлопчини за його вчинок, проте йому хотілося, щоб Мирослава була врятована боярським сином, а не цим «смердом».

II
Тухля — давнє село, велике гірське поселення. Переважна більшість місцевих були скотарями, а зовсім небагато — хліборобами. Ще одним з голових джерел їхнього доходу став ліс. З нього тухольці брали дрова, полювали тварин, збирали мед та різноманітні ягоди. Місцеві жителі вирізнялися силою, сміливістю та волелюбністю. Тож зовсім не дивно, що коли новий боярин, Тугар Вовк, не запитавши думку громади, привласнив ліс з полониною, всі надзвичайно обурилися. Боярин теж був у гніві через їхню реакцію, особливо на Захара Беркута, який, розмовляючи з сином, озвучив свою незадоволеність згаданими подіями. Хлопець сказав Тугарові Вовкові про те, що місцеві планують кликати його до громадського суду. Спершу боярин сказав, що не йтиме на цю «хлопську раду», але Мирославі з Максимом вдалося переконати його піти.

Щоправда, він дав згоду лиш тому, що йому було цікаво побачити, що то за дійство буде.

Коли боярин з дочкою в супроводі Максима поверталися назад, то пішли тим місцем «де тухольська котловина замикалася» й пропускала лишень вузькими скалистими воротами потічок у видолинок.

Побіля самого проходу знаходився камінь величезного розміру. Місцеві дали йому ім’я Сторож. Максим розказав місцевий переказ, за яким це не проста брила, а король велетнів. Якось ним була врятована вся долина, а він став брилою. Тугарові Вовкові ці всі розповіді здавалися нісенітницею.

Мирослава неабияк запала хлопчині в душу. Він зважився попросити Тугара віддати за нього доньку. Але навіть Максимова відкрита душа та щирість не вплинули б на гордовитого боярина. Він був навіть ображений тим, що «смердові» вистачило нахабства женихатися до Мирослави. Та юнак теж мав власну гідність і сказав у відповідь: «А що, проміж боярським та мужицьким родом така бездна, що навіть любові не під силу її подолати?!»

Та хлопець зрозумів, що не варто надіятися, що боярин змінить своє рішення, бо занадто вже згорда той на нього поглядає. Сумним було його прощання із коханою, молодий чоловік вирішив йти від них. Та Мирослава думала по-іншому. Вона теж палко покохала Максима й мовила, що не дозволить нікому ставати на заваді її особистому щастю. Вона пообіцяла хлопцеві, що буде тільки його.

Дівчини вже не було поряд, а Максим все ще був під враженням. Спершу не рухався довгий час, а тоді повалився додолу та почав молитися сонцю, що заходить, подібно до пращурів та свого батька, який теж так робив крадькома. Після цього він піднявся та повільно попрямував до свого дому.

III
За межею села Тухля був водоспад, а недалеко від нього росла в полі велетенська липа. Місце навколо дерева було відведене для проведення місцевої громадської ради.

Було підняте копне знамено, що значило, що дійство вже почалося. На початку виступив Захар Беркут. Він був сивим, подібно до голуба, старішим 90-та років чоловіком. Старших за нього не було серед членів громади. Він мав вісім синів-нащадків. Три сина вже були біля нього поміж старців, а Максим був наймолодшим та нагадував здоровий дуб між яворами, порівняно із іншими тухольськими парубками.

Не зважаючи на вік, сила не покинула Захара Беркута та й на вигляд він і досі був кремезним. Він займався садом, пасікою та ліками. Староста любив говорити, що життєві дні цінні, допоки людина здатна стати в помочі іншим людям. Коли ж вона перетворюється в тягар, заваду, то немає більше смислу жити. Ця фраза стала ключовою в його життєвій філософії та на життєвому шляху. Ціль його існування на світі — громада. Всі її члени лікувалися в нього. Трьохлітній термін довелося йому навчатися в одного зі скитських монахів, аби освоїти лікарську справу. Він був наповнений любов’ю до своєї громади: гарячою та сильною. Його слово було, мов кришталь, чиста хвиля — виважене, розумне та непохитне, а стосовно брехні та несправедливості - гостре, мов жало. Слава про Захара Беркута линула далеко за межі Тухлі. З далеких країв прибували люди, аби порадитися з ним про якісь важливі для них справи. Громади, що розташовані по сусідству, теж не були ним забуті. Він добре розумів, чого там потребують люди, та в порадах та промовах наголошував на зміцненні дружби поміж членами їхньої громади та поміж громадами-сусідами.

Саме він порадив прокласти шлях посеред гір, що з’єднав нащадків спільного народу, що розбрелися по двох державах.

Галицько-руські князі були не в захваті від таких тісних відносин громад, що населяли території поблизу Бескид (з двох сторін), оскільки вони допомагали утверджувати в них свободу громадських порядків. Тугар Вовк перегородив шлях, що їх єднав, рогачкою та забажав за її проходження платню. Але свободолюбивій тухольській молоді це зовсім не сподобалося, й вона розрубала перешкоду на шматки, а з них розвела багаття акурат поблизу боярського помешкання.

Це стало точкою відліку неоголошеної війни між бояром та місцевими жителями. Велика кількість останніх зажадала вигнати із їхніх рідних земель боярина, та Захар Беркут мовив, що не годиться судити кого б то не було, не почувши його виправдання, чи пояснення. Тож раді треба було поставити на розгляд ситуацію, що склалася.

Але громадський суд не був визнаний зверхнім Тугаром Вовком. Він оголосив всім присутнім, що служить тільки князеві, тож засуджувати його може лиш він, чи, бодай, йому подібні, тобто інші бояри.

Жителі с. Тухля зустрічно заявили, що не визнають ні його владу, ні князеву (князем був Данило Галицький). Ці люди були переконані, що вони — вільний народ, й ніхто не може в них цього відібрати. Під час ради Захар Беркут мовив: «Якби всій нашій Русі звільнитися від князя та його ватагів, то вона б стала ще щасливішою та величнішою».

Тугар Вовк виховувався княжим двором, та його мова про повну владу князя не була повністю щирою: всередині він також бунтував.

Те, що сказав староста Тухлі, запам’яталося йому аж занадто, хоч як він цьому опирався. Він озвучив членам громади натяк про важкий час, що чекає попереду, бо галицький народ під загрозою — очікується напад східного ворога — монголів. На це Захар відказав, що лиш вільний народ може стати живою, непоборною завісою, яку не проб’є ніякий ворог.

Боярин звернувся до тухольців з пропозицією очолити їхнє військо у війні з монголами. Та Беркут відхилив пропозицію боярина, мовивши, що він був з ними несправедливий та й до громади не належить. Тож буде легковажно довіритися такому чоловікові в цій важливій справі.

Боярин почав хвалитися своїми нібито героїчними вчинками, коли наперед ступив покалічений Митько Вояк, що брав участь в битві над Калкою. Стало зрозуміло, що він входив до дружини Тугара Вовка та йому була відома інформація ще з того часу, яка піде не на користь бояринові. Тож Тугар, зрозумівши, що Митько хоче озвучити, вбив його, розрубавши йому череп.

Громада лютувала й дала Тугарові триденний термін, щоб забратися з їхніх земель. Та він відказав зухвало: «Плювати я хотів на ваше судилище!»

Поміж молодих чоловіків, яких було вибрано для виселяння боярина, був і наймолодший Захарів син — Максим. Це було непросто для хлопця, та не погодитися він не мав права. Одне, що його тішило, це те, що він ще бодай раз побачить кохану Мирославу.

Громадська рада продовжувалася. Посланці від підгірних громад, яких зрадили бояри та не захистив князь, повідомили, що їхні поселення спалені, худоба покрадена, а молоде покоління вбите. Верховинські громади зверталися з проханням про допомогу, оскільки зусібіч сповіщалося про те, що монголи наближаються.
Захар Беркут говорив з відвертістю та твердістю: «Треба всім громадам прокинутися, забити на сполох та скинути врешті ту павутину, якою обплела всіх вічна ненаситність бояр та князівське свавілля. Доки цього не станеться, доки ми не в змозі стати вам у поміч».

Всі порозходилися сповнені важких думок, бо ніхто точно не знав, що на них чекає далі.

IV
Староста побачив уві сні, що впав камінний Сторож. Це сновидіння його неабияк схвилювало і не дарма. Зовсім скоро йому стає відомо, що тухольські молодці були побиті якимись страшними чорними людьми поблизу помешкання Тугара. Поміж ними також був його наймолодший син.

Відбулося нове зібрання громади під липою.

Хтось був впевнений, що треба давати відсіч ворогові до останнього подиху в битві, а хтось, що варто вчинити хитріше — зачаїтися у засідках, а тоді напасти. Захар Беркут мовив мудру річ, що коли вороги просто відступлять від їхньої громади, то намагатимуться вдертися до інших, тож вони мають не тільки захистити власне поселення, а й винищити ворогів. Та всі розуміли, що їх занадто мало проти кількості монголів.

Увагу тухольців привернула постать, що скакала верхи від гори. Вершником була Мирослава. Вона розповіла, що Максим живий, та його тримають як полоненого, а сама дівчина звернулася до старшого Беркута з проханням бути їй татом, оскільки від кровного батька вона відмовляється, бо він їх зрадив. Мирослава принесла звістку від Максима, який радив, аби перемогти монгольську навалу, полишити село, розташоване посеред долини, піти в гори, а коли чужинці зайдуть в населений пункт, перерізати їм відхід.

Так і вчинили. Монголи випалили пусте село Тухля, після чого хотіли вертатися назад до входу, але місцеві мешканці вже відрізали їм шлях та почали обстрілювати з луків.

Тугар Вовк був звинувачений Бурундою-бегадиром в скоєні подвійної зради. Бояринові стало ясно, що він пішов слизьким шляхом, й намагався вигадати щось, щоб врятуватися. Його соломинкою був Максим.
Молодик був напів живий. В черствому Тугаровому серці навіть ворухнулася крихта жалю до нього. Боярин повідомив, що врятує його, але за це тухольці повинні випустити монголів із пастки. Максим не дав згоди на це. Повернулася Мирослава. Дівчина принесла хлопцеві радісну звістку про те, що тухольцям вдалося вигадати спосіб знищення чужинців. Вона пропонувала йому втечу за допомогою персня Пети. Та він не дав на це згоди, бо добре розумів, що через це може постраждати Мирослава.

V
Боярин взяв Мирославу та попрямував до тухольців,а точніше до старости. Він мав надію на те, що той дасть згоду на звільнення монголів за порятунок найменшого сина. Але Захар не зміг поставити вище своє особисте над суспільним. Чоловік знав, що вороги можуть згодом помститися, а також підуть далі на сусідні громади.

Мирослава хоче відрадити батька, але він не послухав її та попрямував до табору монголів.

Тухольці вирішили зробити спеціальні пристрої, які метають камені. Майстрами керувала Мирослава. Далі вся громада максимально тихо пробралася до Сторожа. Камінь звалили, перегородивши ним таким чином потічок. Захар молиться сонцю та просить допомоги в їхній нерівній боротьбі.

VI
Вовк розказує молодому Беркутові про те, що його батько не згодився його врятувати. Максим відповів, що йому відомий інший шлях, яким можна провести монголів. Вовк здивувався й дуже зрадів, дав наказ звільнити молодого чоловіка. Максим насправді знав лаз, але навмисно довгий час нібито займається його пошуками, аби вода з річки стала високою та затопила підземний шлях. Монголи старалися спинити водяний потік, та їм, звісно, нічого не вдалося. Бурунда мовив, що Максима звільнять лиш тоді, коли монголам вдасться покинути долину.

VIІ
Води все додавалося. Розгубленим чужинцям не лишалося нічого іншого, як стояти на купах каміння, складених ними ж власноруч. Та тухольчани вирішили прискорити кончину ворогів та почали спускати внизу по течії ялини з поприв’язуваними до них пнями. Вони працювали, подібно до таранів, та розвалювали кучугури каміння, які рятували монголів. Далі місцеві змайстрували кілька плотів. На ці конструкції поставали найсміливіші стрільці з луків та попрямували на них вбивати залишки ворогів. Невдовзі тільки найбільша купа лишилася з монголами. Їх там було десь із сотню. Серед них були Максим та Бурунда з Тугаром Вовком.

Боярин сказав тухольчанам забрати Максима, але натомість зберегти життя вцілілим монголам та йому.

Місцеві б згодилися, коли б не Захар Беркут, який мовив, що ті, хто вціліє, повернуться, але з підкріпленням і знищать їх. Він натиснув важіль пристрою для метання каменів. Брили полетіли на монголів. Бурунда підніс меча, аби вбити Максима, та боярин вхопив раптово свою зброю й відсік руку бегадира. Той впав, втративши рівновагу, та тягнучи за собою молодого Беркута. Вони плюхнулися у воду. В цей момент на монголів прилетіла запущена кам’яна брила. Бурундове військо було повністю знищене. Аж тут з’явилася ще одна причина для радості — з-під водяної товщі винирнув Максим. Він був живий!

Молодий чоловік помчав до батька, що стояв блідий, мов стіна, та до коханої, що втратила свідомість. Коли вона оговталася, то спитала про батька. Їй відказали, що той знаходиться зараз в тому місці, де зважують його добрі та лихі вчинки, й потрібно ставати до молитви, аби перші потягли на себе шальки терезів.

Захар Беркут дав Мирославі та Максимові своє батьківське благословення. Потім звернувся до своєї громади зі словом. Закликав її членів бути згуртованими, дружними, щоб нікому й ніколи не вдалося їх зламати. Тільки договорив і помер.

Велика кількість часу промайнула. Що віщував старий Беркут, те й настало. Давнє громадянство забуте. Можливо, слід допомогти йому відродитися?