Події відбувалися по закінченні потопу. На Землі лишилося три сини Ноя, на ім’я Сим, Хам та Яфет. Вся Земля була розділена ними трьома. Сходом правив Сим, південною частинною — Хам, північною й західною стороною — Яфет. На стороні Яфета живуть русь, чудь та інші народності: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печера, ям, угра, литва, зимигола, корсь, летьгола. Ляхи з пруссами, а також чудь посіли приморські території біля Варязького моря. Яфетовим коліном названо: варягів,свеїв, норманів, готів, русів, англів, галичан, волохів, римлян, німців, корлягів, венедиців, фрягів. Вони посіли території, що простягаються від західної до південної сторони, а сусідом їхнім є плем’я Хама.

Коли Ноєві сини поділили Землю, то мешкали й плодилися на своїх територіях. Та були всі їхні нащадки одним народом. А коли людей стало вже дуже багато, то надумали вони, що під час днів Іоктана та Фалека, збудують башню, що сягне небес. Будувалася башта чотири десятиріччя. Та не було її завершено, бо розсердився Бог та перемішав усі народи й поділив їх на 72 мови та розкидав їх всією земною поверхнею.

По тому, як повалена була башта та поділені народи Симовим синам дістався східний край, Хамовим синам — край південний, а синам Яфета — західний та північний край. Від племені Яфета зародилися слов’яни.
Розбрелися вони Землею та назвалися кожен ім’ям, яке пішло від назви тієї місцевості, де вони осіли. Ті, що осіли побіля річки Морави стали моравами, інші отримали ймення чехи. А це ті ж слов’яни: хорвати, серби та хорутани.

Як волохам трапилися слов’яни дунайські й сіли вони поміж цього народу та насильствували над ним, то той же слов’янський народ пішов, сів на Віслі й отримав ймення ляхи. А вже від них поставали інші народи: лютичі, мавзошани, поморяни. Ті ж таки слов’яни, що оселилися на берегах Дніпра, отримали ймення поляни, а інші — древляни, бо поселилися в лісових масивах, поміж дерев. А ще одні сіли між двома ріками, які звуться Прип’ять та Двіна. І назвали їх дреговичі. А ще котрісь поселилися біля Двіни й названі полочани, бо річечка-притока Двіни — Полота. Слов’янський же народ, що поселився навколо озера Ільменя, назвався власним ім’ям — словени. Ними було побудоване місто Новгород. А ще інші поселилися побіля річок Десна, Сейм та Сула й звуться сіверяни. Таким чином розбрелися слов’янські народності.

У той час, коли поляни жили відокремлено й були володарями родів своїх, то жили між ними троє братів: Кий, Щек, Хорив та мали вони сестру на ймення Либідь. Посів Кий гору, де зараз узвіз Борич, а Щек жив на горі, що зветься Щековиця, а Хорив сидів на ще одній горі — Хоривиці. Побудували вони місто, ім’я якому дали на честь найстаршого з них. Так постав город Київ.
Це були мужі мудрі й тямущі й звалися вони поляни.
Дехто, не відаючи, називав Кия перевізником, бо в той час під Києвом існував перевіз із іншого боку Дніпра. Та якби це справді було так, то Кий не йшов би в Цесароград. А він був князем свого роду та ходив до цесаря.

А на зворотній дорозі йшов Дунаєм та припало йому до вподоби містечко, де він звів маленький город та надумав осісти там. Й нині дунайцями зветься місце це Києвцем. А Кий же вернувся до свого города Києва. В цьому місці він і помер, як і рідні його.

Чуді, словенам, кривичам та іншим вдалося прогнати варягів на інший бік морський та не віддати їм данину й стати володарями на цих землях. Та не змогли по правді поділитися, тож почали воювати між собою рід з родом, міжусобиці відбувалися. А потім вирушили вони на той бік моря, де варяги та руси. Й попросили аби ті княжили та правили над ними. Й вийшли три брати вкупі кожен із родом своїм та до себе взяли усю русь.

Прибули вони на територію словенів та звели город Ладога. Тут посів старший з братів Рюрик. На Білоозері випало правити Синєусові, а на території Ізборська осів Трувор. І ті варяги поклали назву Руській землі.

А через два літа Трувор із Снєусом покинули світ живих, а Рюрик забрав всю владу собі. Й зведений ним був город Новгород. Князював він та наділяв мужів своїх волостями та городами: когось — Полоцьком, іншого — Ростовом, ще іншого — Білоозером. Так Новгород наповнився словенами, Полоцьк — кривичами, Ростов — мерями, Білоозеро — вессю. Та зверху над ними був один володар — Рюрик.

А ще жили два мужа на ймення Аскольд та Дір. Життя їм дало інше плем’я. Й одного дня рушили вони Дніпром. Й побачили вони город на горі й лишилися там, змогли зібрати велику кількість варягів та оволоділи Полянськими землями.

Одної осені згадав Олег про свого коня. Колись він покинув його через пророцтво, в якому сказано, що він принесе йому смерть. Князь повірив та більше жодного разу не осідлав тварину. За його наказом її годували, та він не їздив вже на ній ні єдиного разу.

По поверненню в Київ пройшло 4 літа, а на 5-те він згадав про коня. Звернувся до найстаршого конюха з питанням про нього. Той відказав, що кінь здох. Олег розсміявся та сказав, що віщун обдурив його, бо кінь вже вмер, а він все ще живе. І виявив він бажання глянути на рештки свого улюбленця-коня. Прибув туди, де були кинуті кістки та череп тварини. Він розсміявся, забачивши голі кості, та став на череп, а з нього вилізла отруйна змія та й вкусила його. Від того укусу прийшла до нього смерть. Великий плач рознісся від людей, що хоронили його на Щековиці. Княжив він ними 33 літа.

Вирушив Ігор до деревлян, данину забрати. Та не тільки данину належну взяв він, а й зверху та вчинив багато насильства на їхніх землях зі своїми мужами. А забравши все, що хотів, вернувся до свого города Києва.

А пізніше розпустив свою дружину (військо) на відпочинок, а з невеликим військом знову пішов на деревлян, прагнучи ще більшого статку добути. Тоді древляни прийняли рішення убити його, доки він їх всіх не згубив.

Древляни зустріли Ігоря з його нечисленним військом перед містом Іскоростень та розбили нападників. Там Ігор і похований.

Ольга та її син, малий Святослав, були в Києві. І деревляни мовили, що коли вони убили Ігоря, то візьмуть його жону Ольгу й буде вона їхнім князем, а з її сином вчинимо так, як самі схочемо. І відправили вони 20 своїх посланців.

Ті, прибувши до Ольги, мовили до неї, що хочуть, аби вона пішла за їхнього князя Мала. Вона відказала їм, щоб прийшли наступного дня, мовби, хоче їх пошанувати. Й відправила їх до човна. А тоді наказала, аби її люди вирили величезну яму неабиякої глибини посеред двору теремного, за межами города. Й наступного дня Ольга відправила по гостей. Їх несли у човні, немов з великою повагою, а потім так і кинули до ями. І звеліла Ольга, аби їх засипали живцем. Наказ було виконано.

Після цього Ольга відправила послів до древлян та веліла їм, аби вони переказали, що вона хоче, аби до неї були прислані найзнатніші їхні мужі, щоби в почестях вона йшла за древлянського князя, бо інакше київський люд, мовляв, не згодиться її відпустити. Древляни згодилися на все й прислали найліпших чоловіків, що правлять Деревлянськими землями.

Коли вони прибули, Ольга дала наказ підготувати для них лазню. А коли древляни були там, мийня була заперта й підпалена, за її ж наказом. Всі прибулі погоріли.

А ще мовила Ольга, що прагне вчинити тризну по чоловікові. Медів було зібрано велику кількість. А потім вона взяла їх та невелику кількість війська, прибула на могилу свого мужа та побивалася за ним. А коли древляни почали упиватися медами, Ольга дала наказ отрокам прислуговувати їм. Древляни запитали її про своїх посланців. Вона відказала, що прийдуть пізніше, бо саме в дорозі з військом її мужа. Як захмеліли древляни, вона пішла звідти, а сама дала наказ отрокам різати їх. І було вбито їх 5000. Тоді Ольга повернулася в Київ та відправила ще військо, добити їх.

946 (6454) року Ольга та її син Святослав з багатьма хоробрими воїнами пішли на деревлян. І стали вони на їхній землі переможцями. Древляни тікали та оборонялися у своїх містах. Ольга та її син пішли в Іскоростень, бо саме ті воїни, що в ньому живуть, убили Ігоря. Й не виходило в Ольги цілісіньке літо взяти город. Й тоді мовила вона до його мешканців: «Попрошу у вас тільки одне: від кожного двору по трійці голубів та горобців». Древляни зраділи та зробили все так, як попросила княгиня. Отримавши птахів, Ольга наказала кожному воїнові замотати трут, обгорнутий невеликою хустинкою, а потім ниткою такі конструкції прив’язати до всіх птахів. Як тільки стемніло, птахів було випущено. Голуби з горобцями повернулися до власних гнізд — до голубників та під стріхи — й сталися пожежі в голубниках, хижах та стодолах. Й кожен двір загорівся. Вибіг люд з міста, і звеліла Ольга хапати всіх. Взятий город був спалений. Його старійшини теж, інші люди — побиті, а ще деякі княгинею були віддані як раби, а хто лишився, той мусив сплачувати дань.

Додаткова інформація
Виникнення писемної слов’янської літератури відбулося біля тисячоліття тому. Сторінки перших книг були виготовлені зі шкіри телят спеціальної тонкої обробки. Писалося на них гусячим пером. Найдавніші твори — літописи — інформація записувалася за роками, або як називали в той час — за літами. Звідси й з’явилася відповідна назва.

Перший літопис України-Русі був складений вченим монахом Києво-Печерського монастиря на ім’я Нестор.

Цим літописом є «Повість минулих літ». Літописцем подана докладна історія слов’ян, яку він пов’язав із всесвітньою історією, біблійними сюжетами. В літописі йдеться про те, що сталося сивої давнини, а також про сучасні авторові події. Ним прославляється князь Володимир, що запровадив християнську віру на Русь, чим відчинив дорогу для розвитку культури. А ще автор прославляє Ярослава Мудрого, що був просвітителем Русі в багатьох питаннях. Та на сторінках літопису розповідається не лише про правлячу верхівку з її здобутками та поразками, а й про мужніх та відважних простих людей, нащадками яких ми є.