З перших сторінок виникає відчуття, що Купрін пише зі знанням справи і непогано орієнтується у проблемі, так би мовити зсередини. Та так, що у мене в першій половині твору навіть місцями з'являлась деяка гидливість по відношенню до автора, незважаючи на серйозність та професіоналізм у викладі порушеної проблеми. Купрін у своїх творах переважно пише про те, чому він був очевидцем, що відчув і пережив. При такому підході складно залишатися відстороненим, але це й надає його творам життєву натуралістичність на відміну від частої надуманості і притягнутості багатьох інших творів. Тому, за такого підходу, автор часто починає ототожнюватися в читача з одним із героїв його твору. Так і тут, по першій частині я бачив автора в журналісті Платонові, який, будучи чомусь своїм у конкретному публічному будинку, сидить і метає бісер перед компанією студентів, яка, так-так, відчуває та усвідомлює проблему, а в такому місці опинилася тільки щоб пізнати до кінця життя і провести залишок вечора в компанії, що згуртувалася; всі філософи й моралісти, але ні-ні й хтось залишає компанію на годинку, щоб використати бордель за основним його призначенням. Цей герой мріє написати працю свого життя в якій розкрити весь жах, цинізм, ницість і увесь підспідок проституції. Але питання, що власне ВІН тут робить, як став своїм і який сенс моралізаторства в п'яній компанії м'ясників, що прийшли поласувати «жіночим м'ясом» так і залишається повислим.

Для себе визначив, що автор пише про Київ, хоча місто у нього має образ швидше збірний ніж індивідуальний. Письменник називає його "К.", воно велике, має порти, розвинену промисловість, ще однією прикметою є древня Лавра, що знаходиться в місті. У зв'язку з чим цікаво, що населення міста він описує, як щасливе поєднання крові: польської, малоросійської та єврейської — «великороси» зустрічаються лише проїздом, наїжджаючи на місцеві злачні будинки. Характерною є також манера спілкування студента великороса Ліхоніна зі своїм другом із грузинської національної меншини — більше ні з ким наш Ліхонін не дозволяє собі такої не те що панібратської, але абсолютно хамської манери; як він його тільки дружньо не обзиває і не прозиває між справою і під час розмови, яких тільки епітетів не вигадує.

Автор наголошує, що «дівчата» з його твору, в основному жертви обставин, котрі раз погрузши уже не можуть вирватися з цієї ями і мало кому спадає на думку протягнути їм руку допомоги. Подібну невдалу спробу зробив той же Ліхонін, але у нього все швидко переросло у традиційні відносини між чоловіком і жінкою подібної професії, чому сама «дівчина» треба сказати сприяла як могла, тому що слабко собі уявляла, що відносини можуть бути іншими. Так що Ліхонін, який за дружину то брати її ніколи не планував, швидко розчарувався у своєму хвилинному пориві і під першим же надуманим приводом викинув її на вулицю. Але автор за весь твір так і забуває сказати, що його дівчата просто не уявляють іншого життя і пощасти їм таки отримати шанс вибратися з цієї ями, в переважній більшості випадків вони не проминуть пошвидше повернутися назад...

Цікаво було дізнатися, що в назві твору «Яма» закладено не лише пряме поняття з асоціацією з людським дном і клоакою суспільства, а й прив'язка до назви вулиці, відомої тим, що на ній проживали в основному ямщики і від назви своєї професії, дали назву мікрорайону. Тож автор підібрав дуже вдалу, багатогранну і відповідну назву своєму твору.

Загалом згоден, що перед нами значний, фундаментальний твір талановитого автора, де автор препарує і таврує одне з порочних явищ людської реальності, робить, подібно до свого героя Платонова, все, щоб розкрити і показати весь підспідок, непривабливість цього явища, якого інакше як ямою людського життя і не назвеш. Я навіть можу легко порівняти цей твір за глибиною дослідження порушеної проблеми зі Злочином та покаранням Достоєвського. Але визнаючи весь талант і всю майстерність автора, мені складно сказати, що це читання мене дуже захопило чи сподобалось, об'єктивно тут треба ставити десятку, але Яма вона і є яма, щоб колупання в ній приносило велике задоволення, хоча замовчувати подібні проблеми не можна, інакше їх не вирішити повік, так що суб'єктивно, але без натяжок, а чисто за відчуттями викликаного інтересу до твору ставлю 8/10.