У ці дні вкотре чути голос з Ватикану: він ревно молиться за спільне примирення ворогуючих народів та зміцнення між ними "братерських" зв'язків. І голос той наказує про прощення. От чи можливе і чи потрібне воно?

Руанда. Маленька держава у серці Африки. Два народи в одній країні - як Каїн та Авель: хуту - землероби, а тутсі - пастухи. Одна в них мова, одна культура, в більшості, що в тих що в тих - католицька віра. Лише зовнішність відмінна. Є таке недобре слово - "раса". Тому задовго до тих жахливих подій в хуту до тутсі визріває ненависть. Ненависть, яка переросла в 1994р. у геноцид.

Але світ проґавив той факт. Коли вбивали тутсі світ був глухий, сліпий та німий. Світ дізнався лише після закінчення кривавої різанини. Сто днів криків матерів, звуків тріскоту розрубаної голови мечете, масових ґвалтувань жінок на очах у рідних. Криваві ріки, які несли зв'язані між собою тіла дітей. Мільйон розкладених тіл тутсі. Не країна, а могильник.

Ці репортажі аж ніяк не маніфест примирення. Так чому ж поляк через 15років після геоциду в Руанді у 1994р. взявся це досліджувати? Є таке відчуття як спокутування провини, відчуття відповідальності, приналежності, не дотичне звісно.

Деякі католицькі священники в Руанді поводилися себе як демони, бравши участь у геноциді. І Ватикан усе знав про геноцид, і більше того мав важелі впливу, але не спробував припинити. Після геноциду Ватикан евакуював своїх священнослужителів з Руанди до парафій Європи, вони так і не понесли покару.

Зараз у Руанді немає родини, яку б не оминув геноцид: в одній родині вбивці, в іншій - вцілілі. Ті, хто були катами, і ті хто були їхніми жертвами й змогли вижити, живуть разом та залишаються сусідами.
Вже немає ані тутсі, ані хуту. Тепер влада Руанди проголошує ідею рівності: всі тепер руандійський народ.

Поруч із рідними жертв й далі продовжують жити вбивці, навчатися, працювати. Сьогодні вцілілий від геноциду, може їхати поруч в автобусі із своїм катом, задрімавши, покласти голову на плече винуватця. Цього не осягнути. Жертва і кат можуть бути фізично настільки близько, проте в душі ніхто не зобов'язаний нікому пробачати.