You are here
Вона була з Маріуполя
Свій читальний листопад я розпочала з книжки німецької письменниці Наташі Водін «Вона була з Маріуполя», яка кілька років тому вийшла у Видавництві 21 в перекладі Христини Назаркевич. Це автобіографічний роман. Хоча ні, це радше роман-спомин, роман-дослідження свого коріння і данина пам’яті своїй матері, яка пройшла дуже важкий життєвий шлях, покинувши цей світ зовсім молодою.
Наташа Водін народилася наприкінці 1945 року в Німеччині у родині остарбайтерів, вивезених німцями з українського Маріуполя. Вона втратила матір, коли їй не було ще й одинадцяти. Зрозуміло, що в такому віці вона мало що могла знати про свою родину, її походження і коріння. Цілком ймовірно, що, переживши страшне повоєнне дитинство і вирвавшись з цих пекельних обставин життя, жінка не надто і хотіла заглиблюватись у питання свого родоводу. Але минали роки, десятиліття і вже у досить поважному віці Наташа Водін вирішила дослідити історію своєї родини. Особливо цікавило її походження матері, про яке знала поверхнево і фрагментарно, як далекі дитячі проблиски пам’яті. Вона почала активно вишукувати в Україні, а потім і в інших куточках колишнього Радянського Союзу, інформацію про родину своєї матері. Добре, що на той час вже був Інтернет, який допоміг дізнатися багато цікавого, а подекуди і неймовірного, здолати величезні відстані та невблаганний час. І, на основі всіх цих пошуків та досліджень, у 2016-му році з-під пера Наташі Водін виходить роман «Вона була з Маріуполя». На цей час авторці вже було за сімдесят.
Іващенко Євгенія Яківна, саме так звали маму авторки, народилася 1920-го року в Маріуполі. Вона була третьою і доволі пізньою дитиною в родині спадкоємця маріупольських судновласників Якова Іващенка та доньки італійських вугільних магнатів Матильди де Мартіно. Але на дворі буремні двадцяті й від колишнього багатства та розкоші в родини лишилися лише спомини. Євгенія народжується посеред розрухи, страху, бідності та голоду. Їй судився дуже важкий, сповнений випробувань, життєвий шлях. Вона так і не змогла справитися з усім, що приготувала їй доля, полишивши цей світ і двох маленьких доньок у свої 36 років. Життєву дорогу своєї матері поміж цими двома точками Наташа Водін і зобразила у своєму романі.
Свою розповідь авторка розпочала з того, як крок за кроком збирала відомості про родину матері, про те, як у цих пошуках їй допомагали зовсім сторонні люди, як віднайшла вона на теренах колишнього Радянського Союзу своїх родичів і як, завдяки цим пошукам, їй вдалося по крупинках скласти цілісну картину родинного дерева. Це були унікальні й, разом з тим, шокуючі знання. Бо до тих страхіть, які Наташа Водін пам’ятала зі свого повоєнного дитинства, додалися жахи, через які пройшла вся її родина впродовж минулих десятиліть.
Спочатку читати книжку було дуже легко і цікаво. Всі ці пошуки родичів поважної німецької пані на теренах колишнього СРСР виглядали, як захоплюючий детектив. Але щодалі розгорталася ця історія, ставало страшніше і драматичніше.
Друга частина книжки написана на основі споминів старшої маминої сестри Лідії, які та написала незадовго до своєї смерті. Вони просто дивом потрапили до Наташі, подолавши складний шлях від якогось далекого російського задуп‘я до німецького містечка над озером Шаальзеє. З цього старого зошита вона (а потім і читачі роману) дізналася дуже багато про долю своєї тітки та інших членів родини, затиснутих в лещата совєтської машини терору і примусу.
Третя частина роману присвячена історії батьків авторки. Це страшна душероздираюча розповідь про події Другої світової війни. Саме в 1941-му році в Маріуполі двадцятиоднорічна Євгенія Іващенко виходить заміж за старшого на двадцять років росіянина з Поволжя. Потім німецька окупація, робота в управі праці окупаційної влади, а далі депортація на примусові роботи до Третього Рейху. Про той жах, який пережили батьки Наташі Водін, а разом і сотні тисяч інших наших співвітчизників, опинившись в Німеччині, читати було безмірно страшно і боляче. Але кульмінації жаху і розпуки ця історія досягає у своїй завершальній частині, де авторка описує життя родини все після свого народження. Я навіть не уявляю чи справді могла мала дитина пам’ятати такі жахливі моменти зі свого раннього дитинства. Зазвичай страшні спомини дитяча підсвідомість просто витісняє з пам’яті. Скоріш за все це вже результат опрацювання досвідченою письменницею певних фактів родинної історії скомпільованих з реальними подіями тих часів. Бо читати про всі ці поневіряння, насилля і приниження було просто нестерпно. Я собі навіть не уявляю, як, переживши стільки психологічних травм у ранньому дитинстві, Наталія Вдовіна змогла не просто вирости психічно здоровою людиною, а й досягти успіху, як перекладачка і письменниця Наташа Водін. Для мене це феномен і мені б хотілося дізнатися історію цього становлення. Адже письменницький хист Наташі Водін заслуговує найвищої оцінки. Не знаю, як інші твори авторки, але роман «Вона була з Маріуполя» написаний просто досконало і я щиро рекомендую всім його прочитати.
Сьогодні назва цього південноукраїнського міста відома усьому світу. Слово Маріуполь асоціюється з відвагою і стійкістю українських воїнів. Тисячі маріупольців стали жертвами страшної й невиправданої агресії росії. Нині місто лежить у руїнах, а по його спалених і понівечених вулицях топчуться чоботи окупантів. Наташа Водін писала свій роман ще далеко до цих подій. Але ось цитата з роману: «…солдати спустошують усе, що залишилося в Маріуполі цілого. Зі сліпою люттю вони методично висаджують у повітря будівлі, ціляться вогнеметами в вікна і двері будинків, руйнують школи, дитячі садки, бібліотеки, водонапірні вежі і зерносховища, залишаючи за собою якомога більше спаленої землі». Так, це авторка писала про німецьких загарбників, але ці слова з ідеальною точністю можна застосувати до опису сьогоднішніх подій. Просто дежавю якесь! Як же гірко і боляче це усвідомлювати. Думаю, не менш гірко це усвідомлювати і авторці роману, мама якої жила на сьогоднішній Миколаївській вулиці, в ста метрах від відомого нині на весь світ Маріупольського драматичного театру, на який сьогоднішні фашисти скинули тонни смертоносного заліза.
Знаю, що прочитавши мою розповідь, хтось таки закине мені те, що, мовляв, німецька письменниця Наташа Водін не обрушилася з безкомпромісними звинуваченнями на сьогоднішнього агресора і вважає російський народ жертвою путінського режиму. Так, знаю про це. Але чи можемо ми вимагати від сімдесятисемирічної жінки, в підсвідомості якої сидять сентименти до батьківщини свого батька, якихось радикальних звинувачень росіян, якщо навіть Папа Римський висловлюється на підтримку цього народу? Думаю, такі погляди - це радше її біда, а не вина. Бо, опрацювавши такі огроми інформації про тоталітарні злочини в росіі часів СРСР, вона так і не зрозуміла, що коренем цього зла є все російське суспільство, а не тільки люди, які опинилися на верхівці владної піраміди. І, для усвідомлення цього, мені б хотілося порадити Наташі Водін ще раз перечитати роман «Вона була з Маріуполя», в якому дуже точно і тонко подані факти, які це підтверджують.