"Лікарня була заповнена хворими й голодними... Таких, що мерли з голоду було надто багато. На кладовищі не всіх навіть закопували. Собаки тягали то руки, то ноги по кладовищу. Були там і дитячі тіла... Колгоспне начальство нічого не робило, чи може, воно теж уже було не в змозі рятувати дітей, чиї б вони не були. Адже то були діти сільських трудівників, яких сама земля народила хліборобами..."

- спомини сільської вчительки про Голодомор 33-го, записані через сорок років в 70-80рр. просто так "в шухляду" без жодних сподівань на публікацію через нещадний режим. Опубліковані вперше вже за часів незалежності.

Кожне особисте свідчення про трагічні події Голодомору є безцінними, вони ніколи не будуть викреслені із пам'яті українців, до поки пам'ятаємо. І так не справедливо нечуване ім'я Анастасії Лісовець, твір якої за цінністю не поступається книгам "Жовтий князь" Василя Барки та "Марія" Уласа Самчука.

Спогади розпочинаються із розповіді про життя великої родини у переддень колективізації та Голодомору. Доволі звичайна селянська родина, де панує злагода й любов, де вміють цінувати радощі щоденного життя, де ніхто не цурається роботи, а діти змалку привчені до відповідальності.

Загроза з'явилася незабаром, із нею страх та небезпека...

Голодомор.

Українців просто було загнано до тваринного стану, потім наказано забути, стерти все з пам'яті, і полюбити своїх мучителів. Вижили ті, хто пройшовши всі етапи голоду, і в стані заціпеніння вибрали стратегію працювати задарма за трудодні на колгоспи. Єдиний порятунок від голоду - покора та робота.... І так тривало десятиліттями. Покоління в покоління українці успадкують цю покору. Допоки не відстоять свою правду на Майдані, а згодом і на війні.