Найзаклятіше місце на планеті, де неможливе ані відновлення простору, ані оновлення часу і де не розгледіти майбутнє. Про Чорнобиль вже сказано чимало, але ці нові відкриття, знання, спогади так потрібні.

Французька журналістка Г. Аккерман неодноразово бувала у Зоні відчуження. Її активна діяльність спрямована проти замовчуваної брехні радянської влади та на висвітленні історичної правди.

За часів СРСР уряд забороняв визначати зв'язок між різними патологіями і радіацією. І якщо зараз влада України якось і підтримує уражених людей, то білоруська влада цьому не сприяє, не веде боротьбу із наслідками, як і за совєтів, просто заперечує вплив.

Місцеві старенькі самосели родом із Чорнобильського краю, це покоління із тугою за минулим. Вони і далі співають оди Сталіну, сумують за колгоспами та плекають спогади про добу Брежнєва. Для них радіація - це найостанніший клопіт. У пам'яті радянських меланхоліків місто Прип'ять залишається взірцевим комуністичним містом.

Для людей протилежного світогляду Прип'ять - місто, яке стало меморіалом комуністичній утопії, а Зона відчуження як алегорія на життя в СРСР: обгороджена колючим дротом, з обмеженим простіром для внутрішньої свободи.

Сьогодні Зона відчуження - це ще й місце, де заправляють гроші. Корупція процвітає. Тисячі тонн металу та вирубаної деревини, накопиченні радіоактивними ізотопами, й далі незаконно вивозяться із Зони. Інстинкт збагачення, важливіший ніж моральна складова.
До речі, під критику Аккерман потрапили навіть твори Нобелівської лауреатки С.Алєксієвич, яка порушила особистий недоторканий світ свідків трагедії із зумисним наголошенням на їхній біль.

З яких би аспектів не розглядалася трагедія, вона залишається найбільшою техногенною катастрофою людства. Чого нас вчить Чорнобиль? Залишатися Людиною. Бо як ти відносишся до природи, до інших людей, - все отримаєш сторицею. Та чомусь людська пам'ять така коротка.