БАРВИ РЕАЛЬНОСТІ В ХУДОЖНЬО-МИСТЕЦЬКИХ ВИМІРАХ АВТОРА
(Роздуми над книгою Василя Бойчука "Знайти тебе і не забути". Рівне, 2007)

Завжди приємно відкривати для себе нового автора, людину-митця, яка бачить світ у барвах реальності, однак наділена вмінням зобразити його в художньо-мистецьких вимірах, відкривши перед читачем картину, яка торкається порухів людської душі, пробуджує певні асоціації, змушує не просто споглядально сприймати зображене, а й співпереживати, вболівати за долі персонажів. Таким постав переді мною Василь Бойчук зі своєю новою книгою “Знайти тебе і не забути” (Рівне, 2007).
На сторінках життєвої прози Василя Бойчука вкорінилась глибоко сентиментальна реальність. Автор показує людські долі крізь призму радощів і болю. Скажімо, життєва аксіома людського щастя в оповіданні “Одинока вишня у білопінному саду” змінюється буденним драматизмом сімейних негараздів в іншому творі – “Не побажай невтішної журби”. Досить цікавою, на мій погляд, є філософія художнього і реального світів. У мистецькій палітрі письменника категорії високого і низького міцно пов’язані між собою, не можуть існувати одна без одної.
Далеко не передбачувані долі постають перед читачем із прози Василя Бойчука. Хіба могла передбачити Настя з оповідання “Тепле вогнище забутого ранку” зустріч зі своїм внуком, про якого не відала й не знала? Після того, коли єдина дочка Любка поїхала вчитися до міста, “по ночах у її (Настених) розплющених від безсоння очах часто теплилися сльози, безперервно навідували сумні спогади чи думки”. І лише “натхненна магія праці лікувала її від самотності, від пустельної тиші, від важких думок...” Їх-то і розвіяв внук Іван Люшик, який довідався від директора дитбудинку, що його мати вийшла заміж за французького льотчика і живе десь у Парижі. “А ось днями надіслала листа і згадала про вас...” Ось і відшукав Іван рідну бабу, яка, на відміну від матері, не відштовхнула його, “мов собача”, а “поцілувала його в гарячий лоб, а тоді у дві щоки, вологі від вкрадливих сліз...”. А коли Іван спав, “Настя розбурханою душею, втомленим тілом потяглася в куток до образів. Перехрестилася, зігнулася в поклоні:
- Боже, прости провини мої! Любки моєї! Змилуйся над дитям цим, допоможи мені зробити його щасливим! Господи, допоможи, дай сил мені, я за все готова заплатити перед тобою! Його спаси і помилуй!.. Помилуй!.. Помилуй!..”
Художня майстерність письменника привертає увагу своєю простотою і поряд з тим витонченістю письма, глибиною думки. Його герої, здавалось би на перший погляд, звичайні сільські люди, однак наділені значно вищими від сільських вимірів чуттями й характерами. Це досить майстерно показано в оповіданні “Під сонцем щирої любові”.
Під час служби в армії Кир’ян “познайомився з дівчиною, в якої... підростав... хлопчик. Чоловіка вона не мала, тому вже й отримала в селищі славу, з якою їй було дуже важко жити. І Кир’ян сам запропонував називати його батьком дитини”. Так трапилось, що після служби він змушений був повернутися до батьків. А згодом одружився з Одаркою “і почав забувати Оксану і Богдана, якого щиро до цього називав сином...”
Телеграма від сина, про якого Одарка нічого не знала, змусила Кир’яна пояснити дружині ситуацію, на що та з обуренням вигукнула:
“- А ти йому хто – рідня? Тьху... Як я могла з тобою отаким жити, Кир’яне? Брехуном і... і...”.
Та коли все-таки Кир’ян, не зважаючи на Одарчине обурення, зустрів Богдана з його дружиною і маленькою внучкою на руках і привів до хати, “жінка піднялася з лавки наче незвичною теплою хвилею, раптом кинулася до ліжка, швидко розкидала застиглі подушки:
- Кладіть дитинку сюди... Обережно, хай поспить. Подрімає...”
- Ох, яка ж я... Та дайте я вас поцілую!.. Це... Це – ваш дім, дітки!”
“За всі прожиті роки Кир’ян уперше відчув, як змінюється його доля під сонцем щирої любові. Мов вранішня роса зникала тривога”.
Життя таке, яким кожен з нас його бачить, однак сприймає його кожен по-різному. Один здатний аналізувати і співчувати, інший, на рівні здебільшого емоційному, відразу береться судити і виносити вирок, забуваючи про Святе писання “Не судіть і вас не судитимуть”.
У десять років Ганна (“Запитай у розлуки”) залишилася сиротою.
“- Ганнусю, не йди... туди! Не йди!
Хтось це їй гукав із полохливою засторогою, а вона бігла по мокрій траві до тата і мами – невинно вбитих підступною блискавицею...
- Мамочко, татку!”
Через тиждень помер і рідний дідусь. Залишилася Ганна зовсім сама. Після закінчення навчання в інтернаті вона повернулась таки у батьківську хату. Напевно і жила б тут, якби не зустріч з крихітною Оксанкою, яку виміняла за літр горілки у батьків-п’яниць...
Заради щастя цієї дитини Ганна спродала батьківську хату і переїхала жити в інше село. Навіть і в гадці не мала по-своєму щаслива жінка, що згодом, дізнавшись правду, Оксанка залишить її назавжди.
“- Нащо ж ти так, донечко?
- Нащо? – та повернулася від хвіртки. – Ти все життя мені брехала! Я ж не твоя! Не до-неч-ка! Тому я й їду від тебе!”
Ось які вони, людські долі. В одних чітко проглядаються барвисті узори, що милують зір і душу, в інших – переважають темні кольори, від споглядання яких стає зовсім незатишно і навіть тривожно. Чи не такою і є наша реальність, яка набуває певного змісту в залежності від отих людських доль, що її творять?
Образ жінки показаний автором у різних іпостасях: це і слабка, змучена довгими чеканнями, жінка в роки війни, це і сільська трудівниця, годувальниця знедолених і скривджених, це і горда, смілива жінка, здатна на самопожертву заради щастя іншої людини.
Буденна, навіть інколи грубувата в своїй реальності проза, в художньому світі Василя Бойчука набирає зваженої лаконічності, делікатності в слова і жестах: “Море ніжно поцілувало мої ноги тихою хвилею...” (“До моря”).
Не менш цікавим для роздумів є цикл “Хутірських романів воєнних літ”, в якому оповідання пов’язані не лише часом художньої дії, а й спільною за сюжетом канвою, ідейним спрямуванням. Багато схожого у долях Клавдія і Варки, Федора і Ніни, та найважливіше, що тим і другим після важких поневірянь судилося відчути справжнє щастя зустрічі: “Приймайте нас, - промовив хрипло Клавдій. – Будемо разом жити!” (“Клавдій і Варка”). “Раз оглянулася – нікого позаду, вдруге різко кинула поглядом – ой – йой: та ж Федір коло хати стоїть! Федір! Уже шкутильгає на город, прямо до Ніни.”(Федір і Ніна”).
Оповідання Василя Бойчука мають досить інтригуючу художню деталь – у них відкритий фінал. Таким чином, автор дає змогу читачеві ще якусь мить поміркувати над долями персонажів, запропонувати, так би мовити, свій вихід із життєвих лабіринтів, або ж навіть направити фінал в інше русло – більш оптимістичніше, напоєне ароматом щасливих буднів.
Сентиментальну ноту книги на завершення змінюють веселі “Сільські діалоги: образки з натури”. Отак, як і в житті: сумне й веселе завжди поряд, лише встигай помічати.
“- Олько, став я геть недобачати. Що то за людина пішла з твого двору?
- То не людина, то мій зять!”
* * *
“ - Вадику, тобі скільки років?
- П’ять.
- А яка гарна у тебе корівка. Пасти женеш?
- Ага.
- А як ти її звеш?
- Петренко Лиска.”

З великою гордістю автор згадує своє село, тих добрих людей, яких знав і серед яких ріс. І ця гордість пронизує чи не кожен твір письменника, але особливо піднесено та щиро звучить в “Короткому філософському есе про моє село”: “Моє село щедро і щиро напувало мене силою, дало мені крила, повело своїми стежками-дорогами у цей складний і незбагненний світ. Я не хочу, щоб воно старіло, щоб зникали його вулиці...”
Я переконана, що не зникне село Дивень, не зникнуть вулиці, по яких ходив у дитинстві майстер духовних скарбів, адже історія не кане у безвість, не спопеліє, якщо є кому донести її до людей. Одним із яскравих прикладів вдячного посередництва між минулим і сьогоденням, що творить живу, незабутню історію, і є письменник Василь Бойчук.