Павлу Рачку на збірку
"Дзвіниця"

З висот “Дзвіниці” голос чую.
Знов заворожено мандрую
Стежками рідної природи
У світ прийдешньої краси.

“Кришталь терпкої тиші п’ю”.
“На тлі розвесненого неба”
“Веселки сяйво” знов ловлю.
А музика! В ній є потреба.

Знов заворожують мене
Вогні вечірні, рідне місто...
Їх пісня слух не обмине,
Звучить так ніжно і врочисто.

Воістину, зерно добра
Хто сіє в душах поетично,
Для того дяка і хвала
Цвістиме колосом довічно.
Тетяна Марцинюк

З висоти “Дзвіниці” дзвінкими передзвонами відлунюють щирі поетичні рядки Павла Рачка, що переповнені любов’ю до отчого краю, рідної природи. Ці одвічні теми знаходять місце чи не в кожній збірці цього автора. Однак в цій своєрідній повторюваності поетичне слово було і є неповторним. З кожною новою збіркою воно набуває гучнішого тембру, звучить переконливіше і майстерніше.
Мрія автора про “український народний Едем” надає оптимізму й піднесеності.
Український наш дім аж до сонця зведем –
Нам на втіху, а іншим – на заздрість.
І у цей український народний Едем
Хай засвітить стосонячно радість.
Образ дзвіниці у збірці контрастує “віллам розкішним”, “бідним хаткам”. Автор вірить і переконливо запевняє, що чиста мелодія дзвонів і золотавий хрест над дзвіницею знищать навіки лукаві помисли і чистішим стане світ, в якому “мусять вживатися праведні й грішні”.
Будуєм дзвіницю. Вже хрест золотавий
Осяяв, як сонце, стривожені дні,
Щоб помисел згинув навіки лукавий,
А світ йшов назустріч обнові – весні.
Образ жінки, матері, неньки-України щоразу набуває більш глибинного змісту в нових поезіх Павла Рачка. З’являються нові символи - вдалі, виправдані у своєму поетичному змісті. Скажімо, дуб, як “символ матері-Вкраїни”.
Він витримав навали тих століть,
Відкинув гордо всі ворожі кпини.
Отак і досі велет-дуб стоїть –
Незламний символ матері-Вкраїни.
Знову піднесено, лірично, чутливо й ніжно “на крилах золотих любові” зринає в уяві поета образ коханої, що “тихою музикою” спогадів “на синьому тлі розвесненого неба” заквітчує “веселки дивне сяйво”. Теплий спогад змінює до болю прикре відчуття жалю за тим, “що день в Едемі був коротким...”.
Мелодія сопілки солов’їна,
Немов бальзам від лиха й забуття.
З висохлими джерелами порівнює поет “безодню – у людській душі”, з тривогою сприймає людську підлість, зневагу, схрещення думок. І в двобої поетичного слова з облудним світом перед читачем зринає величний образ Поета, що покликаний бути провісником правди і справедливості, будити людські серця во ім’я добра і розуміння на землі.
Нічому не дивуюсь в цьому світі,
Усе сприймає мудро розум мій.
Та з гіркотою я щодень, щомиті
Лише дивуюсь підлості людській...

...Хай хоч на небі
буде справедливість,
Якщо її немає на землі.

Хто зерна добра в душі сіє,
Тому колос дяки зросте.
Нові поезії приваблюють глибокою образністю, майстерністю поетичного звучання.
Розмотував дороги я сувій
І обнімав кришталь терпкої тиші.
Поряд з реальним постає й фантастичне, і разом з поетом читач потрапляє до багаття, де “чумаки сидять”.
Щось фантастичне
трапилося з нами –
Вік двадцять перший
враз кудись пропав...
Мрійливою радістю огортає душу образ тиші “чистої, як ніжний кришталь”, а весняні мотиви наповнюють її дивним відчуттям тепла, “усмішкою сонця”, “піснями струмків”...
...Ваблять в безмежжя струмочків пісні.
...Ніжні обійми відкрила земля.

В “Дзвіниці” щедрим зерном доброї батьківської душі і серця проросли рядки, присвячені рідним синам, внучці.
Люлі-люлечки... Я знову
На папір кладу перо...
І співаю колискову
Рідній внучці на добро.
Глибокою синівською скорботою відлунюють рядки про матір.
За Вами, рідна, біль нестерпно душить
І тисне туги чорної печать.
Бентежать душу мальви дитинства, заворожують мелодії рідного міста. І “вогні вечорові”, і “зорі, що в небі розкітли”, і “місток любові” – все це уже знайоме читачам з попередніх збірок, однак в “Дзвіниці” воно набрало значно гучнішого тембру і звучить свіжо, чисто, мелодійно.
Вечорові вогні світять в душу мені,
Мов любов непорочна і чиста.
Вечорові вогні, наче зорі ясні,-
Неповторна краса мого міста.
І, мабуть, недаремно у фінал збірки автор виносить пісню “Козацька гора”. Цим він підкреслює, що, як говорить народна мудрість, “ще є порох в порохівницях” і поетове перо з козацьким запалом пройме ще не одне читацьке серце.
Тож хочеться щиро побажати поетові козацької витривалості, творчої снаги і завзяття, аби гучно звучали дзвони його поетичного серця, а слова перепліталися веселковими мотивами життя.