Здавалося би... Ми – нинішні і Орвелл – кінця сорокових років минулого століття. Я не про всіх нас в контексті змісту «Колгоспу тварин», лише про вузький сегмент, тонкий прошарок суспільства, який марить тією «вєлікай дєржавай», описаною англійським письменником після доповіді валлійського журналіста - Ґа́рета  Джонса про терор і голод в СРСР. Останній став свідком, очевидцем більшовицької злочинної політики щодо власного народу, а британець майстерно описав у форматі казки механізми дії «народної» влади. Йому би довголіття, щоб дослідити зріз українського (не кажу вже про оте рaшидлo, що лізе на нашу землю) соціуму, отруєного ковбасою по 2,20, прикормленого профспілковими путівками і ощасливленого червонопрапорною  демонстрацією на річницю жовтневої. Орвелівські «боксери», готові за будь-яких умов рвати жили, за пайку чи без неї, потроху доживають, але «вівці» – вони, здається, безсмертні створіння. Змінилися форми, пішли в минуле партійні копняки і рішення з’їздів, але на місці, де мала би утворитися порожнеча, формуванням свідомості займається телевізор. Узагальнюючи, я не сподіваюся, що умовна «вівця» може дослухатися до сатири, моєї чи Орвелла. «Колгосп тварин» набув нових форм в пострадянській Україні, от тільки не зник назавжди і безповоротно. Місце «верескуна» переформатоване і вдосконалене та, власне, в жодному разі не можна назвати колгоспом всю країну. Ні! Це якийсь паралельний світ, який існує попри всі жахіття радянщини, які правдою вилилися і стали доступними для вивчення змалечку, для всіх і скрізь. Гостра алегорія автора «Колгоспу тварин» і «1984» - іншого геніального витвору, не настільки вже алегорична. Принаймні, якщо наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих правда приголомшувала нас, то нині ми вже не дивуємося, як деякі наші ж обранці чорне називають білим і іхні числені прихильники підтакують: «Біле-білесеньке!»  Авжеж, шість десятиліть тому Орвелл під образом Наполеона – огидного кабана закамуфлював постать садиста-Сталіна. Якби дописати і перетворити в епопею «Колгосп тварин», престол Наполеона міг би успадкувати якийсь, наприклад, Паровоз. Тільки, з натяком на національні риси, щоби прізвисько закінчувалося на  -нюк.

          Алегорична казка Орвелла актуальна і попри її вік. Навіть більше, вона набирає значимість, причому в багатьох країнах світу. Що ж мене стримувало звернутися до творів Орвелла раніше? Я то пам’ятаю той обридлий і ненависний мені совок: половина життя – це життя в ньому по самі вуха. І, знаєте, назад якось не хочеться. То що робити, щоб і іншим не хотілося? Як мінімум, наголошувати, не замовчувати, прищеплювати огиду до тієї сумнової чорної смуги в історії, протистояти маніпуляціям, що й донині заворожують «овець». Ну вже точно, немає бажання залишатися просто спостерігачем, сподіваючись, що якось воно буде і нас, можливо, пронесе. Ага, пронесе! В іншому означенні цього слова, якщо дамося загнати нас назад до стійла.

          Для любителів слухати, на популярному ютубі створено ресурс «Книга солов’їною». Там багато цікавих творів, доступних для прослуховування коли руки зайняті справами. Підвантажте вуха.