Бути приголомшеним тричі одним романом, читаючи його вперше – хіба не про це мріють письменники, віддаючи в наші руки свої твори? Деякі з літературних шедеврів критики називають безсмертними, а ми за ними повторюємо. А якщо навпаки: безсмертність книжкам надаємо ми? Умовну, але майже безсмертність. Правда, час потім перевіряє достовірність читацьких епітетів. Зараз, коли я сів написати мініатюрний відгук про «Печатку янгола», намагаюся пригадати всі слова, що виникали під час читання. Вже тоді поривався скласти майбутній текст, але коли читаєш, переміщаючись в колісному транспорті далеко не кращими дорогами, занотувати в смартфоні бодай щось – ні, ліпше потерпіти. Нарешті, дочитавши до кінця, видихнув, потім вдихнув і знову видихнув. Перше приголомшливе враження – сюжет і стиль, в якому викладено роман. О, так, це дуже, дуже хороший почерк письменниці. Звісно ж, раптовий і неочікуваний фінал. Та що там фінал? Переплетіння життєпису головних героїв і тло, на якому все відбувається – майстерно зв’язані і стосуються одне одного, і змушують переживати не саму лише послідовну передачу поворотів доль Заффі, Рафаеля, Андраша й інших, а й спонукають давати оцінку складній ситуації в повоєнній Франції, в Парижі, ба, навіть в Алжирі. Саме від цього походить приголомшення номер один.

          А друге: відчуття присутності на місці подій. І, скажу не вперше, переклад, здійснений Іваном Рябчієм – містить загадку в собі: чи він обирає найкраще для українського читача, чи сам є творцем з великої букви? Літературна досконалість підказує мені, що перед нами обидві чесноти, поєднані в одне, тому мені хочеться вірити, що «Печатка янгола» може пережити нинішні покоління, як витвір двох справжніх майстрів. Письменниця, звісно, грає першу партію. А наш перекладач, на диво, володіє французькою не гірше природніх носіїв мови.

          І тут час приголомшення номер три! Знаходячись під впливом двох, я поринув в інтернет пошукати щось про Ненсі Г’юстон. Виявилося, що вона – громадянка Канади і це її статус від народження. І не те, що ви могли подумати, ні – вона народилася і проживала в англомовному штаті. Її французька – данина переселенню до Парижу в двадцятирічному віці. Увага! Навчаючись у Франції, Ненсі підготувала магістерську роботу про лайливі вислови. (!!!) В книжці нічого такого немає. Зате є далеко не поверхневе розуміння суспільних і політичних процесів після Другої світової війни і, що теж дивує, знання секретів, притаманних серйозним музикантам. Досі пишу і думаю: люди, що коїться? Письменниця пише всі свої твори виключно набутою французькою і сама потім перекладає їх рідною англійською. (!!!)

          Як автор, вона розвинула складну психологічну тему в романі. Початок історії – 1957 рік, коли Європа не позбулася важких психологічних травм – наслідків Другої світової. Юна Заффі, перебравшись з рідної Німеччини (ще одна з робочих мов письменниці), робить вдалу спробу осістися в Парижі. Одинадцять років по війні – мізерний термін для нормалізації стосунків між колишніми катами і їхніми жертвами. Відгомін нацистських злочинів дається взнаки і не нам пояснювати те, які почуття викликала, нехай молода але німкеня, у французькій столиці. І тут, знаєте, якби Ненсі Г’юстон накатала тоненький перший шар отого суспільно-політичного тла, я би не мав такого глибокого враження від книжки. Якщо на європейській арені воронки вибухів поволі заростали, то Франція якраз втягнулася в тяжке протистояння з колонією. Для нас, можливо, шоковими здаються ті події, які член антигітлерівської коаліції – Франція закрутила в своїй тодішній колонії - Алжирі. Я свідомо опускаю згадку про уряд Віші в сорокові. Роман також не згадує колаборацію офіційного Парижа з рейхом. В романі що не персонаж, то постать з безліччю відтінків, що не взаємини, то набір факторів, які мали би бути взаємовиключними. Заффі змушена шукати місце під сонцем і опиняється в країні, де важко знайти до себе прихильність. Тому і відбувається якась пародія на шлюб, в якому кохання наявне тільки в однієї сторони – у її чоловіка – зіркового флейтиста. Що ж, не дивне зародження трикутника, коли, нарешті, в житті Заффі трапляється той, хто з першого погляду: він – її, а вона – його. І цей третій виявився не французом, а угорським євреєм. Цікаво? Німкеня, француз і єврей.

          Двісті сторінок гри симпатій і антипатій. І я, бажаючи кілька днів дорватися до клавіатури і поділитися враженням, зважував слова, потім, запускаючи ноутбук, нанизував намисто речень і, нарешті, написав щось зовсім третє. Ет! Мені б хоч краплю таланту Ненсі Х’юстон для створення хороших відгуків на хорошу літературу.