Не змогла прочитати цю новелу за один день. Я про «Смерть у Венеції». Читала чотири.

По-перше, сам темп розповіді повільний, неспішний; піддаєшся цьому і сповільнюєшся  і уже повагом просто насолоджуєшся  цими довгими красивими реченнями, словосполученнями,  літературою високої художньої цінності. Текст дуже красивий, автор знає свою справу: «передати світ, втілений у слові». Перекладач теж на високому рівні, моя повага.

По-друге, для мене новела виявилася повна рефлексій, відсилала мене у власні спогади минулого, тому  доводилось повертатись до прочитаного речення ще раз.

По-третє, новела, як на мене вимагає вдумливого читання, роздумів, швидко не поженеш…

Сюжет -  мені він видався трохи неправдоподібним. Щодо головного героя – захотілося стати на його захист.  Я відчула до нього симпатію і мені його було шкода: він такий одинокий по своїй суті і безобідний, і в принципі реально себе оцінює;   хоч які пристрасті відбуваються у його душі – веде себе нормально, не зважаючи на славу – не зарозумілий. У чому ж він завинив, що автор так з нього познущався?  Як це зрозуміла я.

Значить, герой - визнаний поет, «уся нація вихваляла його майстерність», і його твори були дійсно талановиті. Але він , я так зрозуміла, щось типу на зразок Карнегі,  який не мав друзів, чи тих, що пишуть як зберегти сім»ю і вбивають жінку, чи дають поради як навчати дітей, відправивши своїх у спецзаклади. Тобто герой був високоморальним у своїх творах, а на ділі виявився не таким? Не суди і не судимий будеш? Чи що, чи як? Комічність ситуації, коли засудив подумки людину, а потім через декілька тижнів сам став таким же, ніби і смішно, але водночас і моторошно.

Думаю, якби я прочитала книгу років десять тому,  я б її просто не зрозуміла, мені б вона видалася нудною. А на даний момент ставлю найвищий бал.

Післясмак після  книги - моторошно.